Глава 2. НОВЕ ЖИТТЯ

1
Тихенько сипав сніг, устеляючи зелену траву м’якою, пухкою ковдрою, легенькі сніжинки, мов невагомі, кружляли у турбулентності прохолодного вітру, вкриваючи волосся колючою шапкою, що аж кілька разів скидав її помахом руки. Ще сутінки ховалися у вузькій гірській долині, хоча небо вже й посвітліло на сході, уже ж бо починався ранок. Щось хиталося, затиснуте у правій руці, час від часу б’ючи по нозі. Мимоволі глянув донизу – пусте відро. Стежка вела вгору через смерековий лісок. Було так легко на серці, так солодко на душі від...
– О Боже! Мені ж усього шістнадцятий рік іде! – зненацька вигукнув сам до себе. – Я знову молодий!
Раптом думки повернули в інший бік. Де це він? Що робить серед лісу із відром у руках? Невідомо звідки тривога вдарила у гонг, відчував, що вже переживав таке колись, що якась небезпека загрожувала увірватися в його життя, перервати його, спинити в момент, коли знову став молодим! Перед очима забринів холодний струмок, чиста вода поспішала з гори додолу, із дзюркотом огинаючи поросле мохом каміння, спадаючи кришталевими хвилями у глибоку кам’яну чашу, в яку упиралася стежка. Та відчуття тривоги наростало, незважаючи на удаваний спокій природи, і зненацька велетенська рука схопила його ззаду, затуляючи рота.
З усієї сили рвонувся зі сталевих обіймів, спробував крикнути, подався до заду, застосовуючи відомий прийом у боротьбі, однак сили виявилися нерівними – мертвий захват паралізував зусилля, спробував інший і раптом... прокинувся.
Прохолодне повітря обвівало спітнілу від боротьби шкіру, тихе шелестіння, неначе сніг падав довкола, долинало з боку вікна – працював кондиціонер. Поволі думки поверталися до реальності, з-перед очей спадала пелена. Згадав, що перебуває в лікарні, де залишався останні двадцять років. Смуток огорнув серце тонкою ажурною хустинкою, але відразу ж повеселів – сьогодні виписка!
– Як воно, знову народитися на світ? – несподівано пролунав тихий, до болю знайомий голос із темного кутка палати. Рвучко повернув голову і в напівтемряві розгледів силует чоловіка. Невже це... і одразу із пам’яті спливло усе, що пережив з волі найріднішої людини.
– Не так добре, як може здатися, – стискаючий згусток підібрався до горла, спиняючи мову. – Жити старим життям набагато краще...
Запала тиша, наче нікого й не було у приміщенні. Напруга почала пронизувати простір, аж раптом Антон промовив уголос:
– Нащо ти прийшов? Перевірити, чи я справді ожив? – його голос звучав холодно й саркастично. – Чи потішитися з моєї немочі? Посміятися з мене? – відповіді не було. – Так! Я ще живий! Я думаю, розмовляю, живу! Ти розчарований? А що зараз робить твоє стерво? Рве на собі волосся?
Роздратування і лють хвилею нахлинули на Євгена, підхопився зі стільця, хотів крикнути щось образливе і гнівливе, але погляд зупинився на виснаженому тілі брата, на загострених рисах його обличчя, яке за довгі роки небуття набуло юнацьких рис, алебастрової блідості й настільки холодної витонченості, що навіть у цей емоційний момент рум’янець не торкнувся щік, – і відчув щось таке, чого дотепер не відчував. Слова завмерли на вустах, погляд зірвався догори – розвернувся спиною і кулею вилетів із палати, помчав до ліфта, навіть не помітивши племінника, який прямував до батькової палати. Мирко лише здивовано звів брови і поспіхом зайшов до приміщення.
– Тату, доброго ранку! – м’яко пролунав його оксамитовий баритон, такий незвичний для Антонового вуха, бо ж пам’ятав його дитячий голосок, дзвінкий і гучний, наче сирена. – Що тут робив стрико ? Невже він таки прийшов?
– Привіт, Мирку! Не знаю, коли я прокинувся, він сидів у кутку, – відмахнувся від розмови. – Не хочу навіть згадувати про нього!
– То й не згадуйте, – хлопець підійшов ближче, – треба думати лише про хороше. До того ж, Вам пора збиратися в дорогу. Спочатку заїдете додому, а потім...
– Що потім? – пауза здалася дивною.
– Потім на вас із мамою чекає сюрприз!
– Що за сюрприз?
– Усьому свій час, – посміхнувся Мирко, і тільки тепер Антон помітив, який дорослий у нього син, який статний і... до болю схожий на нього в молодості. – Вам пора одягатися, я допоможу!
Дивно було тримати в руках одяг, натягувати штани, сорочку – складалося враження, ніби розучився все це робити, руки й ноги не слухалися команд. Найгірше вийшло застебнути ґудзики. Вони вислизали з невмілих пальців, не потрапляли до дірочок, доводячи до сказу.
– Боже, я неповороткий, як ведмідь! – у розпачі вигукнув Антон.
– Ви ще не бачили, як я вперше влазив у скафандр, – знову посміхнувся Мирко, – а потім, як із нього вилазив. Ото було видовище! Не переживайте, практика швидко все поверне на свої місця.
Дорогою до ліфта, штовхаючи перед собою візок, Мирко несподівано промовив до батька:
– Знаєте, стрико дуже змінився за останні роки. Стрина доводить його до сказу. Він часто напивається і зганяє злість на близьких. У нього не залишилося жодного друга. На роботі він лише формально, тітка Ярослава не підпускає його до ведення справ.
– Він це заслужив...
– Можливо, Ви праві, але ситуація не покращується, а навпаки, з кожним днем погіршується. Він стає повним ренегатом: у суспільстві, у сім’ї, у роботі. А йому навіть зайнятися нічим: у них зі стриною так і немає дітей.
Антон промовчав, перетравлюючи нову інформацію, не заперечуючи синові, хоча й хотілося розповісти усю правду про рідного брата, його злі підступи і той удар у спину, який надовго вкинув їх бізнес у вир занепаду, поставивши під удар усю сім’ю. Але в той момент не хотілося думати про це, не хотілося аналізувати чи розуміти. Давно вже перекреслив у власному серці будь-які братні почуття до Євгена, так і не змігши пробачити зради. Ні тоді, ані зараз, коли минуло стільки літ, що половина життя втонула в глибині невблаганного часу.
– Якщо він так змінився, як ти кажеш, і в нього немає дітей, то чому він не став вам батьком, коли я покинув вас так надовго? – несподівано промовив Антон тихим, але твердим голосом.
Мирко знизав плечима, відвівши погляд убік. За хвилину струсонув головою і сказав:
– Ніхто не чекав, що Ви пробудете в комі так довго, ніхто не вірив. Та й стрина... Вона би цього не дозволила ніколи. Ні, ніколи!

2
Тяжко дихаючи, наче пробіг марафонську дистанцію, Євген відкинувся на стінку ліфта, намагаючись заспокоїтися. Слова брата болем кружляли в голові. Тоді не зміг вимовити ані слова у відповідь, лють змішалася із несподіваним відчуттям жалю до виснаженого інваліда, інстинктивно відступив і вибіг із палати.
– Нащо я приходив? – перепитував сам себе. – Нащо це мені треба?
Минулого вечора, коли вже майже цілий день минув відтоді, як Сашко повідомив йому новину про Антона, а розгнівана Оксана блискавкою почала метатися по квартирі, ллючи відра помиїв і прокльонів на всю його сім’ю, не витримав і пішов із дому прогулятися. Швидко промайнув забиті автомобілями вулиці і зайшов до старого міста. Дрібна бруківка, зелені сквери, старий пішохідний міст – усе навіювало спогади з юності. Згадав, як ще у шкільні роки гуляв із друзями затишними набережними, як бринькав на гітарі під старими липами і співав пісні своєї юності, як призначав побачення перед ляльковим театром, як обіймав кохану під шум бистрої ріки.
– Оля! – знову мимоволі зринув із пам’яті спогад, і миттю перенісся на понад тридцять років у минуле, наче відчув на руках і ногах міцні мотузки, наче почув завивання вовків, що обступили його тісним колом, ось-ось мав пролунати постріл, який врятував йому життя саме в той момент, коли голодний вовк вже скочив на нього, – як щось кинулося під ноги, збиваючи додолу. Враз прийшов до тями, усвідомлюючи, що мало не перечепився через лавицю на очах у натовпу перехожих. Кілька молодих людей неввічливо розсміялися, спостерігаючи дивну картину. П’яний, подумали вони, не бачить, куди йде. Сором почав заливати обличчя червоною фарбою, швидко підхопився і помчав убік, геть від тої зловісної лавиці.
– Який дурень її там поклав! – процідив крізь зуби, витягуючи з кишені пачку сигарет. Дивно, але почав курити саме з того дня, коли Антон потрапив у аварію. До того навіть не пробував, навпаки, намагався ще у юнацькі роки відучити брата від згубної звички, але нічого тоді так і не вийшло. А зараз ось сам без цигарки не міг уявити жодного дня. Глухо клацнув запальничкою, затягнувся сизим димом, на якусь мить затримав подих і з полегшенням видихнув. Стало вільніше на душі, спокійніше на серці, відступили кудись і проблеми на роботі, і Оксана з її істериками, і невдале життя, – згадав про брата. Давно забуте почуття єдності з найближчою, найріднішою у світі людиною на ледь помітну хвильку сколихнуло серце, але відразу ж на гадку спав той день, коли Антон виявив величезну недостачу на фірмі. Тоді наговорили такого одне одному, що дотепер у вухах лунали образливі слова і звинувачення. Господи, хто би міг подумати, що вони посваряться через якісь гроші! Та у глибині душі Євген розумів, що не через гроші їхня сварка, а через те, що поставив під загрозу серйозних санкцій усю фірму, яка годувала їхні сім’ї та сім’ї близьких родичів. А майже півсотні працівників із їхніми чоловіками, дружинами, дітьми! Тоді він на це не зважав, було байдуже до них, жадоба власної вигоди перевищила здоровий глузд, проігнорував загрозу з боку податкової, яка в останні роки влаштувала справжній терор не тільки щодо підприємств, а й щодо звичайних людей. Спочатку незвично було зберігати усі чеки і платіжки, щоквартально подавати декларації про доходи – якщо десь випливала розбіжність, штрафні санкції сягали багатозначних чисел. У державі, де все звикли робити в обхід державного контролю, зарплатню платили у конвертах, а не офіційно, шляхом різноманітних маніпуляцій занижували доходи, розраховувалися за деякі послуги не через банки, а напряму готівкою, – усьому цьому важко було прижитися. Але податкова через майже десять років несамовитої боротьби, жорсткого протистояння і нерозуміння таки домоглася свого і поставила грошові потоки під свій контроль, економіку вдалося вивести з тіні і змусити працювати за ринковими законами.
Спротив стояв страшенний – крупні підприємці не бажали розлучатися із добре обкатаними схемами приховування прибутків, не хотіли втрачати величезні кошти, кілька разів президентові доводилося розпускати парламент, аж доки система не запрацювала. Дуже багаті програли, але середній клас виграв. Саме на цій хвилі піднесення і виплила рекламна фірма Антона і Ярослави, для них чесний бізнес був прибутковим, якби не Євгенова витівка, що в той момент могла знищити всю організацію.
Спогади непомітно привели чоловіка до автобусної зупинки. Сів у перший ліпший автобус, навіть не глянувши на номер, і поїхав. Попереду нього сиділа молода дівчина, білявка з довгим волоссям, що до болю нагадала йому Олю. Його Оля – він так і не познайомився би із нею, якби не пішов у той похід у далекі гори. Так не хотів іти тоді – ще було доволі прохолодно, кінець квітня, але до Антона якраз підбивалася Марійка, їхня однокласниця, а на нього задивлялася Люба. Антон дивно себе поводив у ті дні. Наче й хотів їхати, і не хотів. Просив брата обов’язково бути з ним, але не казав чому. Євгенові здалося, що той боїться крутити любов із Марійкою, а наступного дня побачив, що Антон вільно розмовляє з нею. На питання Євгена, в чому річ, відповідав щось завуальовано і незрозуміло. До нього тоді ще набивався у друзі той ботанік, Георгій, який і організував похід. То мала бути чудова подорож. Майже три дні без дорослих – вони покинули табір для походу полонинами, і мали повернутися за кілька днів. А тоді трапилося несподіване – на їхню стоянку напали бандити. Антона поранили в ногу. Боже, дотепер пам’ятає, як темна кров заливала білий сніг на галявині перед хатинкою! Таню змусили перев’язати йому рану, а Євгена – нести брата на плечах. Тоді їх визволив Георгій, він навіть витяг кулю з ноги і обробив рану. Ні, він був точно ненормальний – Євгена ще й тепер нудило, коли згадував, як той ножем розрізав живе тіло. І саме по тому він зустрів Олю з її навіженим батьком. Господи, ще й приревнував її до Георгія! До нього ревнували, здавалося, всі – він легко знаходив спільну мову з дівчатами, в той час як інші мліли від однієї думки про те, щоб заговорити до дівчини, або ж надавали перевагу образам і зачіпкам перед спілкуванням з ними. Він іще тоді обізвав Гео голубим, посміявся перед хлопцями. Так, йому не подобалося, що той набивається у приятелі до Антона, тому й поїхав разом із братом у похід. Чому раптом він згадав усе це? Воно ж трапилося так давно, що вже стало неправдою. Оля, його білява Оля не йшла з гадки. Скільки у них було пристрасті, скільки романтики!
Та одного дня все набридло: обійми, поцілунки, прогулянки за ручку – хотілося більшого, суттєвішого – та що там думати – хотілося сексу. А вона все упиралася, боялася, не здавалася. Тоді й почав причиняти їй біль, знущатися над невинним дівчам, заставляв принижуватися, ревнувати, страждати, – а вона все терпіла й терпіла, доводячи його до сказу. Він одразу ж помітив її рабську прихильність, її безрозсудне кохання, заради нього вона могла стерпіти все, а йому тоді було смішно. Господи, яким же дурнем він був! Не міг вибачити зараз собі, що усе сам зруйнував, надав перевагу шльондрі, істеричці, примхливій самозакоханій дурепі, яка поламала йому ціле життя. А може, то його розплата за те, що знущався на Олею?
Подібні думки час від часу проминали в голові, але намагався особливо не загострювати на них уваги, надавав перевагу запереченню неприємних моментів у житті, але совість періодично змушувала серце постраждати від самоаналізу.
Однак ніколи від цього Євген особливо не мучився, за винятком останнього часу. Чи то роки на нього так тиснули віком, чи то безкінечні скандали дружини розхитали нерви, але щось змінилося – змінилося назавжди. Зненацька усвідомив себе одиноким у цілому світі, нікому не потрібним, ніким не любимим – батьки померли, дружина ненавиділа його, брат спочатку відвернувся, а потім упав у кому, дітей так і не було...
І в цю мить так захотілося побачити Антона, подивитися в його очі, потиснути його руку, поговорити про життя, що піддався секундній слабкості і вийшов на зупинці біля лікарні. Спитав у приймальному відділенні, де перебуває брат, піднявся ліфтом на потрібний поверх і за кілька хвилин вже стояв перед дверима палати. Тиша стояла довкола, притишене світло тьмяно освітлювало коридор, монотонно пищав кардіомонітор десь у палаті. Довго не наважувався відчинити двері. Що робити, що казати, як подивитися йому в очі після всього, що трапилося? Сумнів уже почав змушувати його пошкодувати, що прийшов, але в кінці коридору розчулися кроки медсестри, тому, не зволікаючи, тихо прочинив двері й увійшов до палати. Минуло кілька хвилин, перш ніж очі звикли до темряви. Побачив силует Антона, який тихо спав у ліжку. Спокійний вираз обличчя, рівномірне дихання – не хотів будити брата, тож тихо сів у кутку на стільця і задумався. Непомітно наближався ранок...

3
У пентхаузі світилися всі вікна, на їх яскравому тлі чітко проступали розкішні малюнки гардин, силуети людей пересувалися з кімнати в кімнату, тримаючи в руках келихи. У Тетяни вдома відбувалося свято. Зійшлися друзі, знайомі з роботи, у хаті панував веселий піднесений настрій, хотілося стрибати й співати від радості – її Антон, любий, коханий Антон, нарешті разом із нею, з дітьми, із близькими. Зненацька стало душно, тісно в кімнаті, запаморочилося в голові – було просто необхідно вирватися із цих стін і вдихнути свіжого повітря. Підхопила склянку з водою і, відчинивши двері тераси, вийшла на вулицю. Після чергової зливи нарешті стало прохолодніше. Свіжий вітерець повівав із гір, охолоджуючи гарячу шкіру – стало приємно. Озирнулася і побачила Антона у кімнаті – сидячи у кріслі, той спілкувався із колегами по роботі. Їх зібралося небагато – здебільшого ті, які пам’ятали його ще двадцять років тому. Так, їм було про що говорити: Антон жваво цікавився станом справ у бізнесі, згадував усіх членів їх сімей, випитував про новини, радощі та смуток.
– Нехай побесідує, – подумала собі і знову повернула погляд у гори. Вечірній краєвид заспокоював і розслабляв. На мить звуки музики вирвалися із приміщення, наче хтось прочинив двері на терасу.
– Як ти, Таню? – почула голос Ярослави й обернулася. Висока, статна, струнка, як тополя, жінка мало змінилася за довгі роки. Відколи її пам’ятала, та завжди виглядала трохи старше свого віку: спокійна на вигляд, серйозна, розважлива, її очі постійно випромінювали доброту, навіть у моменти, коли ставала жорсткою й непохитною, немов скеля. Але років після п’ятдесяти час наче зупинився для Ярослави – майже зовсім не змінювалася з тих пір, хоча вже й наближалася до шістдесяти п’яти.
– Дякую, все чудово, Ярко, сьогодні я вперше за останні двадцять років почуваюся щасливою.
– Я така за тебе рада! – жінка підійшла до Тетяни й обняла її. – Ти знаєш, я б усе віддала, щоб цього ніколи не трапилося, але така вже доля…
– Знаю, – на очах проступили сльози, – ти завжди мене розуміла й допомагала весь час. Не знаю, чи змогла би без твоєї підтримки жити далі. Не знаю…
– Ти сильна жінка. Завжди була такою і залишишся. Мені свого часу теж довелося бути сильною, поряд не виявилося нікого: жодної душі, яка б розрадила, допомогла, утішила. Я не могла просто залишити тебе, як колись покинув мене цілий світ. У мене тоді, крім себе самої, нікого не було, а в тебе ж троє дітей!
Ярослава на мить замовкла, опершись на поручні перил, вдивляючись у горизонт.
– Ти вже може й забула, але саме ти, Таню, повернула мене до життя і допомогла зустріти свого Андрія. Пам’ятаєш, як усе було?
– Хіба можна таке забути? Боже, я ж тоді ще до школи ходила! – на устах з’явилася посмішка. – Хоча, знаєш, якби все трапилося пізніше, а я була старшою, то напевно ніколи б не наважилася втрутитися. То тоді я відчувалася сміливою й безстрашною, пхаючи носа не в свої справи. Так що тобі просто пощастило, що натрапила на підлітка.
– Господи, скільки часу минуло! Аж не віриться! Ніби все нещодавно відбулося, а насправді… пройшли десятки років, – зітхнула Ярослава. – Я вже стала старою, сили вже не ті…
– Припини! Тобі більше п’ятдесяти ніхто не дасть!
– Мені і в тридцять ніхто більше п’ятдесяти не давав! – усміхнулася.
– Нічого, зате ставилися до тебе з повагою. А зараз маєш перевагу.
– Ой Таню! Вигляд виглядом, а міць уже не та. Там де треба стояти на своєму, не поступатися, я вже втомлююся наполягати й відступаю. Скоро, напевно, доведеться покинути цей бізнес, піти на пенсію.
– Облиш, пенсія не для тебе!
– Повір, і я так раніше думала, але діти вже цілком дорослі, знають куди більше, ніж я, – вони цілком здатні самостійно справлятися з компанією. Просто жаліють мене і зупиняють, прикидаються, що без мене не можуть, – у її голосі почулися нотки вдоволення. – А мені пора би вже поїздити по світу, по курортах, морях і океанах, помріяти і заспокоїтися. Ну, принаймні, поки ще внуків немає.
– Так, твої хлопці щось не поспішають із одруженням.
– Зараз уся молодь така: або зарано, або запізно, лиш не вчасно…
– Що ж удієш?
– Нічого, я й сама пізно їх народжувала…
Притишено шелестіло листя на деревах, погойдувалися гілки в потоках вітерцю, на землю опускався вечір. Дві подруги стояли біля краю тераси і мріяли – кожна про своє, але про одне єдине жіноче щастя…
– Знаєш, – почала Тетяна, – мене непокоїть одна річ. Ніяк не можу позбутися цієї думки, вона засіла в голові й не дає спокою.
– Ти про що?
– Про нас із Антоном. Він не бачив мене двадцять років, а в той же час для нього свідомо минуло лише кілька днів. Я не уявляю, як він сприйматиме мене в майбутньому, в нашому найближчому майбутньому. Розумієш, зараз я для нього наче матуся, принаймні, мені здається, він так мене бачить.
– Він же постарів так само, як і ти! – Ярослава спробувала заперечити.
– Фактично так, але ж він цього не усвідомлює, він не старішав протягом усіх цих років кожного дня, турботи не залишали на його обличчі зморшок, він жив неначе в інкубаторі, в холодильнику, заморожений у часі і просторі.
– Ти помиляєшся, Таню, – мовила жінка, на ходу формулюючи вислови, – кожна клітинка його тіла жила усі ці двадцять років, переживала, чула і бачила вас, старіла день у день. Відпочивала лише свідомість. Можливо, мине час, і Антон згадає, як лежав, не ворушачись, чув ваші голоси, бачив ваші очі, коли ви відкривали йому повіки. Можливо, не згадає, але це не біда. Таню, ти ж залишилася такою самою, якою була двадцять років тому, твоя душа ще й досі молода, активна, жвава. Він любить тебе не за твою молодість, а за серце й душу. Колись ти зробила з нього людину, допомогла пережити становлення молодої особистості, я ж знала вас обох ще задовго до того, як ви побралися. Те світло, що я побачила в його очах, не може обманути, повір мені. Мене обдурили лише одного разу, коли спробували посварити із Андрієм, стерти його з лиця землі – тоді я повірила чужим словам, а не власному серцю – і то сталося востаннє. Я неймовірно тішуся, що знайшла тоді в собі сили повірити інтуїції, повірити тому, що я бачила в його очах. Таню, я впевнена в Антонові на всі сто, ні – на двісті відсотків! Він тебе кохав, кохає і кохатиме, доки не загине. Він твій!
– Як би я хотіла, щоб твої слова стали правдою…

4
У світлі люстр іскрилося шампанське у келихах. Гості згуртувалися невеликими групками, жваво розмовляючи. Наталка й Анна розносили закуски і випивку. Тетяна з Ярославою все ще розмовляли на терасі, Андрій вів бесіду з Антоном, а хлопці – Андрій молодший, Георгій, Сашко і Мирко обговорювали майбутні вибори президента.
– Зараз щось змінювати просто не можна, – емоційно казав Георгій. – Ми тільки-но почали вставати з колін, економіка запрацювала, як належить. Будь-хто новий тільки спотворить усе, спрямує курс у минуле, зруйнує те невелике, що вдалося побудувати за останні десятиліття!
– Не можна більше десяти років сидіти у кріслі президента, як би тобі цього не хотілося, – заперечив Сашко.
– Людей слід міняти частіше, інакше вони обростають корупційними зв’язками, – підтримав друга Андрій.
– Масштаби корупції у нас зараз мінімальні, – заперечив Мирко, – якщо порівняти з тим, що було ще двадцять років тому!..
– Але вона все одно величезна, порівняно з рештою Європи! – не здавався Андрій. – Чим частіші зміни, тим корупція менша, бо кожен боїться, що розкриються його попередні порушення й зловживання.
– Може, ти й правий, – пробурмотів Мирко, вдивляючись у двері кухні. – Кому ще пива – я принесу!
Трійка непомітно зімкнулася тісніше, не беручи до уваги того, що Мирко залишив друзів, попрямувавши на кухню. Неспроста схотілося йому піти за пивом – на кухні помітив Софію, яка поралася біля столу. Обережно причинив за собою двері, щоб зменшити гамір гостьової кімнати.
– Привіт, як ти?
– Привіт! – рвучко підвела на мить голову. – Дякую, все нормально. А в тебе?
– Теж… – знизав плечима, – добре…
– Як тобі свято? – продовжувала нарізати огірок, не підводячи очей.
– Нормально, – витяг руки з кишень, злегка хвилюючись. – Я чув, ви з Гео заручилися?
Ніж на якусь мить завмер у її руках, аж потім запрацював із ще більшою швидкістю.
– Він освідчився мені. Вчора…
– І… – не витримав паузи, – ти погодилася?
– Я кохаю його! Він кохає мене! Що ще я могла відповісти?
– Ти розповідала йому? – завмер голос. Дівчина не відповідала. – Ти ж розумієш, що повинна розповісти йому все!
– Розповісти що? Що я кохаю тебе? – зблиснули її очі. – Ти ж чудово знаєш, що це не так. Добре, ми зустрічалися якийсь час, але потім ти зробив свій вибір, до речі, не на мою користь! Маю я право на своє життя чи…
– Досить, вгамуйся, не треба влаштовувати сцен, все цілком зрозуміло, – перервав її гнівну тираду, – ти його кохаєш і будеш із ним. Але чомусь я тобі не вірю…
Софія рвучко звела на нього погляд: різкий, колючий, пронизливий. Здалося на мить, що хоче відповісти на його закид, але раптом передумала й лише знизала плечима. Мирко дивився на неї, сподіваючись якоїсь реакції, але Софія мовчала і, на перший погляд, спокійно продовжувала готувати салат. Скільки б він віддав у цю мить, якби тільки глянула на нього закоханим поглядом, якби лише мовила єдине слово «люблю» – та що там! – якби лише натякнула інтонацією, що все ще його кохає!.. Та реальність залишалася реальністю. Жодної реакції. Ні-чо-го…
– Усе, що було поміж нами… – ні, забудь, поміж нами не було нічого! Бажаю тобі щастя! Вибач…
Софія здивовано звела брови, але знову промовчала. Мирко підійшов до холодильника, витяг кілька пляшок пива і попрямував до гостей. Хтозна, що коїлося в його душі в ту мить?
Спочатку здалося, ніби серце стиснули обценьками, стягнули металевим тросом, придавили брилою до землі – аж стало важко дихати, – потім запаморочилося в голові, а тіло пронизала така порожнеча, що мало не захитався, прямуючи до дверей. При вході в кімнату на очах виступили сльози, почав швидко кліпати, заганяючи їх у ніс, де міг легше їх проконтролювати.
– Спокійно. Я спокійний. Жодних сліз!
Софія продовжувала нарізати зеленину, навіть не дивлячись, що чинить, її загублений погляд прямував крізь стіни далеко за невидимий горизонт, спомини оволоділи серцем, і зненацька крупна прозора сльозинка скотилася по щоці до губ, розлившись солоним присмаком у роті. Якби він тільки бачив!..

5
Вже наближалася північ, відчинені вікна у спальні впускали в кімнату прохолоду серпневої ночі. З тераси доносилося цвірчання світлячків і коників, які хмарами ховалися у буйній зелені трав, кущів і дерев. Яскраве світло вечірки вже згасло, стихла й гучна музика, тільки притишене сяйво торшерів відбивалося від матово-білої стелі, створюючи в кімнаті гру світла й тіні.
Антон напівлежав у ліжку. Наче нічого й не змінилося з тих пір, коли вирушив у відрядження двадцять років тому. Те саме ліжко, ті самі штори на вікні, ті самі квіти – наче життя завмерло одного дня й лише нещодавно почало рухатися, коли вдень переступив поріг спальні.
Тетяна вийшла з душу, загорнувшись у махровий халат, і напівсонна попрямувала до ліжка. Чудне, давно забуте почуття збудилося в ньому, коли побачив її граційну ходу, розслаблене після купелі тіло, яке щомиті випромінювало нестримну привабливість, викликало бажання торкнутися, обійняти, пригорнути, поцілувати… Із несамовитою силою враз усвідомив, як сильно любив її тоді і любить тепер, наскільки глибинні його прихильність і кохання.
Жінка всілася перед дзеркалом, розкривши скриньку з косметикою, просушила рушником волосся, поклала на долоню трохи нічного крему й почала м’яко втирати його в шкіру. Прохолодний дотик пухкого крему ніжно огорнув її, ледь помітний аромат розбудив нюх, захотілося вдихнути на повні груди і впасти у пухнасту перину невагомості…
– Усе так, як тоді, – почулося з-за спини, – ти сидиш перед тим дзеркалом і готуєшся до сну, а я спостерігаю за тобою й тішуся, що ти в мене є. Я так тебе люблю…
Тетяна сиділа непорушно, з болем у серці вслухаючись у його слова. Вони виринали із самої глибини душі, обриваючи йому мову, викликали сльози і… тиху, безмовну радість. Сльози радості…
– Якби ти знала, як мені обридло лежати! Ще мить тому здавалося, злечу увись, переверну гори, розіб’ю чорні скелі своєю силою, а зараз навіть дихати тяжко, наче камінь лежить на грудях, а тіло таке слабке, що не може й поворухнутися.
– Ще трошки потерпи, будь ласка! Ти ж чув, діти зробили нам шикарний подарунок – відпочинок в Баден-Бадені, там тебе швидко поставлять на ноги, не встигнеш і позіхнути!
– Чи маю я інший вибір?
– Все буде добре… – на віях виступила сльоза. – Повір мені…
Жінка зняла халат і залізла під легке простирадло. Її долоні потяглися до його руки, ніжно взяла її і притисла до грудей. Два десятиліття вона мріяла зробити це: коли Антон бував удома, а не в лікарні, вона часто вмощувалася поруч нього, тримаючи за руку. Та зараз він дивився на неї, усвідомлював, що вона поруч, відчував її тепло і дихання, подумки лічив удари серця крізь тонку нічну сорочку…
Поволі сон огортав тіло, думки засинали, відлітаючи увись, душа звільнялася від нагляду настирливої свідомості й поривалася поринути у казкову подорож. Видіння закружляло перед очима, наче його підняли у небо і скинули додолу, тіло відчувало легку невагомість, – він летів! Та раптом сильний біль стрельнув у ногу, наче ножем пронизав стегно, із жахом розплющив очі і налякано витріщився поперед себе. У напівтемряві побачив двох хлопців у забрудненому порепаному одязі, відчув, що лежить на купці курток, напівголий. Рвонув підвестися, як до нього кинувся один із хлопців:
– Не рухайся! Ми щойно тебе оперували! Все в порядку!
Антон ошелешено дивився на нього, з подивом впізнаючи в тому старого приятеля Георгія, у кутку стояв білий, як сніг, Євген. Повільно усвідомлював, що знову повернувся в минуле, в юнацькі роки, коли в горах його підстрелили бандити. Але картина щезла з-перед очей, темрява закружляла знову, перехоплюючи подих, і раптом побачив себе на підлозі темної печери, хворого, палаючого від гарячки, що лише стогін виривався із пересохлих вуст. Біля нього метушився Георгій: обмотував передпліччя і голову мокрим одягом, потім глянув на термометр і почав швидко знімати з нього сорочку. Хвиля сорому раптом найшла на Антона, хотілося кинутися туди, відштовхнути його від свого тіла, крикнути, вдарити, відскочити! Георгій тим часом приніс у долонях снігу і почав розтирати йому груди, спину, прикладав сніг до шиї, під пахви, на живіт. Раптом все скінчилося – Георгій із жахом глянув на нього і в розпачі почав щось вигукувати, зводячи погляд до неба. Та за мить світ знову поплив і, розплющивши очі, побачив товариша перед собою, а його гарячі сльози лилися крупними краплями на Антона, обпікаючи груди. Тої ж миті відчув, як градом піт полився з нього, виганяючи лихоманку з тіла, приносячи полегшення і спокій…
Наступного разу прокинувся від потріскування дров, які палали перед входом в печеру. Біль у нозі дещо стих, став тупим, ниючим. Глянув довкола і побачив того ж Георгія, який чистив картоплю за кілька кроків від нього. Наче побачив de ja vous , бо перед тим у хатинці, розплющивши очі, застав Таню за такою ж роботою. У відповідь на його усмішку Георгій підвів погляд, наче відчув, що дивиться на нього. Щось невимовно гірке, приречене, але водночас, нестримно велике, потужне він розгледів у тому погляді, якесь сильне, приховане почуття, натиску якого не міг витримати, тому відвів очі…
Сон знову і знову повертав його у давні часи, у напівтемну печеру, до брата й однокласника, які рятували йому життя.
– Що зі мною? Чому я тут? Де Женя? – промовляв уголос, не розуміючи, що Георгій відповідав йому. Бачив лише, як той турботливо доглядав за ним, годував, давав якісь ліки, перев’язував рану. І щоразу виникало таке враження, що хлопчина боявся зайвий раз торкнутися до нього, у його рухах відчувалося таке напруження, що аж в жар кидало.
– Ти боїшся мене? – раптом спитав він однокласника. Не міг стримати цих слів, хоча і знав, що насправді у минулому їх не було.
– Боюся тебе образити й налякати, – якимось занадто спокійним голосом відповідав Георгій.
– Ти ж рятуєш мене?
– Напевне, я не знаю…
Сон знову поринув у глибини підсвідомості, сніжинки кружляли перед очима, затуляючи вид, і зненацька все перемінилося – він стояв біля ліжка в лікарняній палаті, а в ліжку лежав… Георгій. Лежав, дивлячись безсилим поглядом на нього, наче хотів щось сказати, але не зважувався, втративши надію.
– Привіт! – почав розмову Георгій, хоча ту мить Антон запам’ятав дуже добре, і першим тоді привітався він. – Ти щось хотів?
– Привіт, – Антон знову відчув хвилювання, ніяковіючи від незручності. – Хотів подякувати тобі. За все. За те, що врятував мені життя, що завжди опинявся поруч у потрібну мить, що любив мене так, як навіть рідний брат не любить. Дякую, що ти був у моєму житті! Дякую за Таню, за удачу, яку віддав усю без остачі мені, сам гинучи в муках. Я… я… Ти теж мені дуже дорогий, після всього, що трапилося, ми – справді єдине ціле. Ти – це я, а я – це ти. Повір, я також тебе люблю… і мені дуже шкода, що наша дружба так швидко перервалася. Пробач мені, якщо зможеш… Колись… Пробач…
Коли Антон розплющив очі, вже народжувався ранок. Поруч спала втомлена Тетяна, тримаючи його за руку. Вперше за усі ці роки, попросивши пробачення, Антон відчув полегшення, наче із серця впав камінь, наче душа позбулася тягаря, який тягнув її в землю, починаючи від моменту смерті Георгія. Нарешті він пробачив собі. Пробачив і захотів жити далі – нестримно, несамовито, дико. Жити!

© Юрій Корсак, 2011

Глава 1. ПОВЕРНЕННЯ У МАЙБУТНЄ

1
Вже ніч розстелилася по землі, п’янкою прохолодою огорнувши простір. Співали колискову цвіркуни, квакали над струмком жабки, закликаючи на дощик, а вітер ніжно пестив пружне листя на деревах.
Гомін природи грубо перекрикувався гудінням автомобілів на шосе, які, наче змовившись, один за одним прорізали повітря швидкісними корпусами. З вікна шосе здавалося довгою гусінню, яка переповзала з одної гори на іншу, перекинувшись через долину річки смугою світла. А навколо долину мов засипало діамантами – куди око сягало, світилися жовтуваті вогники уздовж вулиць, по периметру висотних будинків, на верхівках вишок і труб. Лиш тут, ближче до гір, у долині, відділеній від низовини автобаном, панував відносний спокій і мир. Тут розташувався найдорожчий житловий квартал великого міста, де, на відміну від інших районів, стояли самі одно- та двоповерхові особняки, а двори потопали в буйній зелені густих садів та парків. Із заходу місцину прикривав лісистий пагорб, а на сході, одразу ж за бурхливою гірською рікою, височів інший, трохи вищий і так само вкритий буковим лісом горб. Посередині, поміж пагорбами, прямували долиною в гори залізниця та шосе, греблею захищаючи район від вод норовливої ріки. Бо хоч і було там достатньо місця для розміщення ще одного житлового кварталу, та велику площу між шосе й річкою забудовувати заборонили – часті паводки кілька разів на рік затоплювали цей шмат землі стрімкими водами. Посередині мікрорайону виділялася одна церква – її хрестоносний шпиль був найвищим серед довколишніх будівель.
А по інший бік автобану все виглядало цілком інакше. Наче велетенські динозаври, повиростали із землі двадцяти- й тридцятиповерхові будинки, офіси на сорок-п’ятдесят поверхів і окремі комерційні гіганти, що здіймалися на добрі дві сотні метрів у небо. Давній історичний центр, розкинутий на семи пагорбах, зовсім загубився на тлі хмарочосів, потонувши під їх висотою. Навколишні села на низині за останні п’ятдесят років змінилися до невпізнання – на їх місці жило й дихало велетенське місто, де знайшли свій притулок майже три мільйони людей, а гігантські автобани зміями обплели його зусібіч. Древній Ужгород – куди й поділося затишне європейське містечко, де на кожному кроці люди віталися один із одним, а за годину-другу можна було неквапом пройти його від краю до краю. Та тепер рух вулицями не припинявся ні вдень, ані вночі. Довгими стрічками автомобілі заполонили вулиці й проспекти, здіймаючи постійний, невмирущий шум.
Стояв спекотний серпень дві тисячі тридцять п’ятого року. Повітря здавалося густим, наче в ньому зависла водяна пара. Стояло всього двадцять вісім градусів, що після тридцяти семи опівдні здавалися раєм. Дощі проливалися майже щодня, розсипаючись неймовірними грозами з фантастичними блискавицями й громовицею, тож вузенька річка була по вінця повна каламутною водою.
На високому пагорбі біля самого кордону зі Словаччиною розкинувся великий комплекс будівель, осяяний нічним освітленням – регіональний медичний центр. Трохи вище від нього прямував у небо головний офіс найбільшого в окрузі університету, навколо якого розкинулося розлоге студентське містечко, поцятковане яскравими вогниками ліхтарів.
Саме на нього дивився молодий чоловік, років двадцяти п’яти, із балкону п’ятнадцятого поверху лікарні. Вже минула північ, а він все стояв там на самоті, гризучи зубочистку за зубочисткою. Раптом двері з легким шипінням розчинилися, випускаючи молоду дівчину, зодягнену в білий халат.
− Мирку, здається, батько приходить до тями!
Її слова вивели його із трансу. Стільки років минуло – майже двадцять. О ні! Саме шістнадцятого серпня батько потрапив у ту страшну авіакатастрофу, коли повертався із Києва додому з відрядження. Літак потрапив у сильну грозу, блискавка пошкодила двигун, і машина із п’ятдесятьма пасажирами на борту врізалася в гору Маковицю, що нависає над містом із північного сходу. При падінні літак розколовся навпіл, і батька викинуло разом із кріслом. Врятувало те, що літак вже знизився для посадки і скинув швидкість, а пасажири пристебнули ремені безпеки. Батько приземлився на велетенського бука, котрий пом’якшив падіння. Але травма голови спричинила масивний крововилив у мозок, він впав у кому, з якої з того часу так і не виходив, хоча й не вмирав. У тій страшній аварії вижило тільки двоє – батько та тітка Ярослава, з якою вів спільний бізнес. Вона постраждала менше і швидко одужала. Як встановило слідство, їхні з батьком крісла виявилися слабо прикріпленими до підлоги салону, тому легко відірвалися й винесли потерпілих подалі від пекла, в яке потрапили всі інші пасажири. Недолік конструкції врятував їм життя.
Тітка Ярослава була старшою від батька й матері на одинадцять років, зналися вони ще зі шкільного віку, у дві тисячі шостому вона стала хрещеною матір’ю Сашка, Миркового старшого брата, а коли народився Мирко – у дві тисячі десятому – почали спільний бізнес-проект в царині реклами. Мати ніяк не могла змиритися зі страшною ситуацією, в якій опинилася із трьома малими дітьми, але усвідомлення того, що батько живий, і постійна допомога Ярослави давали їй надію вірити в його одужання.
− Ти впевнена? − перепитав Мирко, відганяючи нав’язливі спогади з-перед очей.
− Лікарі зареєстрували зміни на енцефалограмі, значні зміни, − посміхнулася дівчина. − Вони кажуть, він бачить сни і от-от може прокинутися! Господи, Мирку, я нарешті познайомлюся з батьком!
− Ходімо, Наталю! − обняв її за плечі й рушив усередину.
Його сестричці не виповнилося й року, коли з батьком сталася біда. Усі її спогади – про інваліда, прикутого до ліжка й підключеного до апаратів. Через рік мати погодилася, щоб тата відключили від пристроїв, які штучно підтримували йому життя, але сталося диво – він не помер, не здався, а продовжував існувати, чекаючи моменту пробудження. Його впертість давала сили і їй жити й працювати, виховуючи й виводячи у люди своїх діток.
− Ти повідомила мамку? − прошепотів Мирко сестрі на вухо, стоячи біля ліжка хворого.
− Іще ні. Я боялася їх хвилювати зарані, − зітхнула, − може, нічого й не станеться…
− Не кажи так, − ніжно пригорнув Наталю до себе. − От побачиш, скоро татко опритомніє, а вранці Сашко привезе мамку. Ми знову будемо всі разом, щасливі! От побачиш! Все буде добре!

2
Немолодий чоловік сердито зачинив вікно, невдоволено вдивляючись у різнобарвні вогні міста, що дихало й гуділо навколо. Знадвору долинали задушливі аромати вихлопів, а виття автомобілів, здавалося, не згасало на тридцять шостому поверсі, а ще більше посилювалося, доводячи своєю монотонністю до сказу. Вже було біля опівночі, а спати все не хотілося. Дружина тихенько сопіла в ліжку, стомившись протягом робочого дня, відпрацювавши повну зміну на заводі, потім наготувавши біля плити їжі на наступний день і виправши білизну, котра назбиралася за весь тиждень. Йому ж сон не йшов, хоча й відстрілявся на роботі від надокучливих кредиторів, представив на розгляд клієнтам аж п’ять рекламних презентацій, посварився із партнеркою через двійко непродуманих кредитів, які не було звідки повертати, – було образливо, що виконує у фірмі лише другорядну роль, хоча вже понад десять років віддав служінню їй.
Його історія у рекламному бізнесі почалася раптово й неочікувано. Довгі роки перебивався тимчасовими заробітками, потім, коли його брат-близнюк розпочав власну справу, прийшов йому помічником, та ненадовго. Дружина весь час вимагала кращого життя, нового вбрання, нових квартир і автомобілів, дорогих прикрас… Заліз у борги – і не втримався від спокуси вкрасти. Та часи вже були не ті – розтрату відразу ж розкрили, а самого його врятував од тюрми лиш сам брат. У відплату ж звільнив Євгена з посади й на кілька років розірвав із ним усякі стосунки.
Тоді думав розлучитися з Оксаною – це ж через неї потрапив у біду – але відсторонення рідних зблизило їх, та ще й Оксана завагітніла – не зміг. Тепер картав себе, що не зважився на рішучий крок. Доля покарала їх обох бездітністю. Чотири рази не могли народити дитину, а далі лікарі заборонили експериментувати і запропонували два виходи – або всиновлення, або сурогатна матір. На перше не погодилася Оксана, на друге не вистачило грошей – своїх грошей – просити у брата не став. А потім життя закрутилося, завертілося і затягло їх у рутину.
Пам’ятає, наче вчора, коли дізнався про аварію з братом. Соромно було зізнатися зараз самому собі, але в ту мить відчув злу радість. Забув тоді, що троє дітей фактично залишилися без батька, а його невістка без чоловіка. Антон надовго впав у небуття, всі справи перебрала на себе його давня партнерка Ярослава, ще й до сьогодні вона у свої шістдесят три грала основну скрипку у фірмі. Лише років через п’ятнадцять Тетяна, братова дружина, запропонувала йому місце співвласника. Але клята відьма Ярослава не підпускала його до прямого керівництва компанією ні за яких умов – завжди залишався в її тіні. Невдовзі вже до справи взялися її два сини – тож Євгенові розганятися куди не було. Єдиний здобуток – шикарний пентгаус із чотирма спальнями і ванними, велетенським холом, кухнею та їдальнею, гардеробними кімнатами і зимнім садом, із басейном на терасі, з якої відкривався фантастичний краєвид на карпатські хребти, у престижному районі Ужгорода, на тридцять шостому поверсі, високо від смогу, грабіжників і вуличного шуму. Та хіба це могло втішити, коли основні прибутки отримувала вона, уся слава діставалася їй, і вирішальне слово в компанії належало їй, старій шкапі Ярославі.
Та що він міг казати, якщо навіть Ярославин чоловік – Андрій служив всього-на-всього її водієм! Нечасто доводилося з ним розмовляти, але ніяк не міг зрозуміти його терпіння й задоволення – на його місці не витримав би і дня. Хоча у самого вдома було не краще: Оксана влаштовувала скандали з будь-якого приводу, ненавиділа усіх його друзів, сама не мала жодної подруги, та ще й від його сім’ї відверталася, до нестями зневажала Тетяну й своїх племінників. Щось було в цій жінці таке, що змушувало квіти в’янути від самого її погляду.
А як усе було на самому початку! Мила, спокуслива, дещо може й хтива, – вона вміла прокинути в Євгенові пристрасть, запалити його й зарядити до дії, до бою, до життя. Чомусь сьогодні все минулося. Вона трохи вгамувалася, потроху знизилися непомірні амбіції, кудись поділася та звабливість, що так заводила його, стала більш працьовитою (коли усвідомила, що чоловік не зможе задовольнити усіх її потреб), але на зміну всьому цьому прийшла стервозність і нестриманість у стосунках із чоловіком. Після невдалих вагітностей почала звинувачувати його у всіх своїх бідах, у невдачах, у нещасливій долі, в марно протрачених роках, казала, що могла б уже жити в Каліфорнії, якби ще з самого початку плюнула на нього й не підібрала з вулиці…
Євген довго терпів, спочатку пробував віджартуватися, потім став вступати у суперечки, а згодом зрозумів, що говорити немає з ким, і просто почав ігнорувати її випади. Зараз сприймав усі докори, як належне, як рекламу посеред фільму, від якої неможливо втекти, яку неможливо прослухати, реально тільки сприйняти й перечекати. Побічний продукт його життя – любив жартувати.
Роздягнувся й заліз під простирадло. Було спекотно всередині, потягнувся рукою до пульту й увімкнув кондиціонер. Тихо запрацював агрегат, і в обличчя повіяло прохолодою. Щось до болю знайоме повернулося на згадку, той подих вітру розбудив давно забуті спогади про юність. Такий вітерець колись освіжав йому шкіру, той дотик раптово нагадав про…
Господи! Це ж була справжнісінька подорож у казку! За якусь мить перед очима пронеслося все – від звуку пострілів, до пораненого брата, якого ніс на плечах, до захоплення бандитами і ночі, проведеної серед вовків, до прекрасної незнайомки, яку рятував від божевільного відлюдька, котрий проміняв цивілізоване життя на дикі незвідані гори. Незнайомка! Боже, як же це було давно! Оля, його маленька Оля, котру кохав, обіймав, цілував так солодко, але не зміг утримати. Не схотів утримати. Проміняв на…
– Нащо я вчинив таку дурницю? – із жахом спитав себе вголос, так що Оксана пробудилася й налякано витріщила на нього очі.
– Ти здурів? Що кричиш? Я, здається, сплю! Май совість, мені вранці на роботу! Егоїст довбаний!
– Мені примарилося, вибач, – промимрив у відповідь, не бажаючи продовжувати сварку.
– Сходи до психіатра! Шалений! – гаркнула дружина, перевертаючись на інший бік.
Євген відвернувся від неї і, безцільно вдивляючись у мерехтливі вогники за вікном, несподівано заплакав.

3
У ліжку напівсиділа жінка. Її розпущене волосся хвилями спадало на плечі, ніжно огортаючи по-молодому тонку шию. Відчувала себе втомленою. Втомленою безперервною напругою й постійним очікуванням вістей. Нелегко було щодня, щогодини, щохвилини думати про те, що трапиться наступної миті, як доля поведеться з її чоловіком, чи дозволить знову поглянути в його світло-сірі очі і мовити напівшепотом „люблю”. А чи зруйнує вмить усі чекання й надії на краще, на повернення до майбутнього, котре спинилося двадцять років тому в минулому. Їхні долі відтоді неначе розійшлися різними шляхами, і з кожним днем відчувала, як відстань невпинно зростала, народжуючи в душі пустку. Холодну порожнечу спекотного пекла…
Боже, це ж у той день трапилося те нещастя! Шістнадцяте серпня – чорна неділя, день, коли скінчилося одне її життя, й розпочалося нове: неповноцінне, обрізане, таке, яке вже більше не належало їй самій, а тільки дітям. Вони, діти, не дозволили їй загинути, впасти на коліна перед бідою, скласти руки перед майбутнім. Діти додали їй впевненості й рішучості, впертості й незламності на всі ці роки. Так ось чому Наталочка так умовляла її поїхати додому й відпочити – не хотіла, щоб згадувала про той злощасний день, який от-от мав настати, але спомин прилинув, прийшов із несвідомості, як інстинктивне нагадування про гірке минуле. Як же його позбутися?
Перед очима промайнули прожиті роки. Скільки знайомих і рідних радили їй розійтися з Антоном, залишити його під опікою служби милосердя, його родичів, зрештою. Але батьки його давно померли, не витримавши тягаря проблем, що зненацька навалилися на їхню сім’ю, а з братом Антон розірвав стосунки незадовго до авіакатастрофи, через його тягу до нечесної гри в бізнесі. Тоді вся їх справа мало не пішла коту під хвіст. Податкова накинулася на розтратників звірячою хваткою, довелося виплатити величезний штраф, який тоді їх ледь не розорив. Дякувати Богу, допомогла Ярослава, її бездоганна репутація і зв’язки у банкових колах, – їм таки видали новий кредит, і справи пішли на краще. Але про Євгена Антон і чути не хотів. Після трагедії, чесно зізнавалася, їй було не до відновлення стосунків із зятем, була заклопотана дітьми, лежачим чоловіком, хворобами і смертю батьків. Одне накладалося на інше, дні проминали за невпинними турботами – а Ярослава нізащо не погоджувалася брати Євгена знову на роботу у фірмі. Лише через півтора десятки років, коли той потрапив у невилазні борги через примхи власної дружини й своє безголов’я, вона таки дала добро на відновлення Євгена на значно нижчій посаді, та й то завдяки наполегливості Тетяни та її хрещеників – Андрійка і Георгія. Усе ж Ярослава пильно слідкувала за роботою ненадійного партнера і фактично до мінімуму обрізала його повноваження. Це була своєрідна благодійна допомога – я тобі виплачую зарплату, а ти не лізеш у серйозні справи. Спочатку Євген поводився добре, а згодом амбіції почали брати гору: все частіше у компанії лунали сварки, а Ярослава, будучи вже у літах, все частіше поступалася позиціями.
– Скоро Євген захопить владу в руки, – не раз думала вечорами. – Тоді ми всі в нього пострибаємо!
Але молоді сини – Тетянин Сашко і Ярославині Андрій та Георгій – вже активно долучилися до управління компанією. На них вони з кумою покладали єдину надію, що захистяться від недолугого родича, а вірніше, від його мегери жінки.
Про Оксану знала багато – ще тільки коли Євген надумав одружуватися (вони з Антоном вже народили Сашка), подруги назбирали багато інформації про бурхливе минуле її невістки. Репутацію та мала, чесно кажучи, не з кращих, але в ті роки такою новиною когось здивувати було важко. За чотири роки вона встигла тричі вийти заміж і розлучитися, поміж тим мала кільканадцять коханців, Євгена серед них. Тоді Антонові вдалося відмовити брата від одруження, але кілька років по тому природа взяла своє, і Євген, нікого не слухаючи, таки пірнув у вир подружнього життя з Оксаною. А та з величезною охотою пішла за нього, гадаючи, що легко підбереться до сімейних статків чоловіка.
Тетяна ніколи не була близькою з нею, неприязнь, яка зародилася іще під час шкільних років, ніяк не вивітрювалася з душі. Не сварилася, не сперечалася, але й не довіряла, не розраджувала, не співчувала. Коли в Оксани вперше почався викидень, прийшла до лікарні підтримати її, але коли побачила, як та стоїть на балконі палати і курить, в той час, як Євген божеволіє, шукаючи серед лікарів надію, – все те добре вмерло всередині неї остаточно, відтоді ставилася до невістки із виразною байдужістю.
Оксана забрала від них Євгена, віддалила від брата, змусила до мінімуму скоротити їхні зустрічі й спілкування. Тетяна ніколи не наважувалася посягати на стосунки близнюків, бо розуміла, що той зв’язок значно міцніший за будь-яке кохання, а вимагати від Антона любити її більше від брата означало б назавжди зруйнувати власні стосунки. Вони з чоловіком – це одне, а взаємини двох братів-близнюків – це та свята святих, куди краще навіть не потикатися. Та невістка не зважала на це. Вона безапеляційно вимагала до себе виняткової уваги, відкрито зневажала Антона, а згодом і самого Євгена, постійно дорікала тому за бідність (у порівнянні з братом). Зрештою, здавалося Тетяні, вона домоглася тільки того, що Євген став її ненавидіти так само сильно, як раніше кохав. І чого було прагнути?
– Коханий! – шепотіла пересохлими вустами, а перед очима спливав його образ. Зараз уявляла чоловіка тільки із заплющеними очима, нерухомого, прикутого до ліжка, торкалася його колись міцних рук і відчувала їхню неприродну вагу, бачила, як безсило спадають. Але вони були теплими, його добрі рідні руки, вони дарували їй надію й віру в те, що той облудний сон закінчиться, і почнеться нове життя. Євген значно змінився за всі роки – розповнів, спохмурнів, чоло прорізали дві глибокі зморшки, а кутики рота опустилися додолу під тягарем життєвих турбот. Коли ж дивилася на непритомного Антона – знову бачила того молодого парубка, до якого вперше доторкнулася тоді, коли впав, поранений бандитами, на присипану снігом траву, стікаючи кров’ю. Дотепер пам’ятає той грубий поштовх, що жбурнув її, перелякану, до юнака, пам’ятає свої потерплі від страху й холоду руки, які ніяк не могли розплутати бинта, щоб перев’язати йому рану. Ще й зараз відчувала на своїх долонях його густу теплу кров, що невпинно струменіла по снігові, фарбуючи його у ясно-червоний колір.
Та картина знову спала їй на гадку, коли вперше побачила його після авіакатастрофи. З того часу Антон майже не змінився: лише помітно схуд від тривалого лежання. Фізіотерапевти ось уже протягом двадцяти років щодня проводили з ним заняття, робили масажі, застосовували різноманітні вправи, щоб хоч якось підтримувати тонус м’язів. Тетяна ж щодня обходила хворого, перевертала щоп’ятнадцять хвилин на інший бік, годувала, купала, як немовля, щомиті чекаючи, що той прийде до тями й повернеться до неї. Це стало її роботою – не переривалася ані на день. Ввечері тільки поверталася додому, обняти дітей і трохи поспілкуватися з ними, а вранці знов поспішала до нього, рідного й коханого. Згодом діти підросли, стали допомагати. Забрала його додому. Сама собі дивувалася, як змогла виховати в дітях таку любов до батька – безсилого, нерухомого, голос якого ледве пам’ятали, вдачу котрого так і не встигли пізнати, хіба що Сашко міг закарбувати в пам’яті хоч якісь чіткі спогади про батька. Вони навідували його майже щодня після занять, довго сиділи поруч на ліжку, розмовляли про все на світі так, наче він їх чув і міг дати якусь пораду. Тетяна дивувалася, як діти розуміють батька без слів. Вони завжди знали, коли тато голодний, коли його потрібно перевернути, коли впустити трохи свіжого повітря в кімнату – на енцефалограмі відразу ж фіксувалися якісь зрушення, але то тривало всього якісь кілька секунд, потім на моніторі відображалася тільки повільні хвилі глибокого сну, – і так усі двадцять років! Останні місяці стан Антона став нестабільним, і по довгих тривожних роздумах зважилася все ж перевести його знову до лікарні, під нагляд лікарів.
Зненацька нічну тишу порушив дзвінок. Голосний, пронизливий, він настирливо кликав до телефону, аж поки Тетяна, усвідомивши, що дзвонять, не зірвалася з ліжка й не схопила слухавки.
– Алло? – пролунав її переляканий голос. – Лікарня?
Сонце несміливо пробивало промінням міський смог. Його неймовірна густина розсіювала світло, створюючи в повітрі страхітливо-казкові малюнки небесного світила. Велике, червоно-багряне сонце ставало апельсиново-лимонним, поволі зникали пливучі риски, які широкими смугами перекреслювали його поверхню, і невдовзі зірка стала сліпуче-білою, як і зазвичай.
У коридорі лікарні біля дверей палати №5 скупчилися люди. Їх було шестеро: Тетяна із трьома дітьми, Сашком, Мирком та Наталкою, і Ярослава з чоловіком Андрієм. До них наблизився лікар. Ранкова п’ятихвилинка щойно завершилася, персонал розходився по робочих місцях, а лікар, який лікував Антона останні п’ять років, запросив їх до кімнати очікування.
– У мене для вас непогані новини, – почав він, пильно обводячи усіх поглядом. – За останню добу, а точніше останню ніч, у стані вашого чоловіка сталися суттєві зміни.
Лікар замовк, витримуючи невелику паузу, і продовжив: – Зміни, яких ми не спостерігали жодного разу від початку його хвороби. На десяту годину ми скликаємо консиліум – запрошено фахівців із Відня і Мюнхена, вони вже вилетіли і невдовзі будуть тут. На ньому ми й узгодимо нашу подальшу тактику.
– Що ви збираєтеся робити? Що з Антоном? – не витримала Тетяна.
– Справа у тім, що, відповідно до показів наших моніторів, у його мозку відбуваються збурення, і час від часу виникають хвилі, які свідчать про відносно сильну мозкову активність.
– Але ж такі хвилі бували й раніше, та нічого не змінювалося! – у голосі жінки забриніли сльози.
– Таке траплялося, але раз у три-чотири місяці, та й тривали вони всього кілька десятків секунд, – поспішив пояснити лікар. – За останню ніч ми зафіксували вже одинадцять таких моментів, а їхня тривалість щораз більшала. Останнє вогнище збудження тривало майже десять хвилин.
У кімнаті запала тиша, аж почувся шум автомобілів з автомагістралі, що пробігала неподалік. Кожен боявся спитати те, що у всіх крутилося на язиці.
– Він приходить до тями? – таки зважилася Ярослава.
– Схоже на те, але ми вважаємо, що йому слід допомогти, – лікар почав жестикулювати, намагаючись підібрати зрозумілі слова, – підштовхнути до пробудження. Гадаю, наші колеги з Європи підкажуть нам правильний напрям. А тепер у мене до вас прохання: чоловік пролежав без свідомості двадцять років, багато що й багато хто змінилися за цей час. Якщо він… – лікар запнувся, зрозумівши, що вжив недоречне слово, і одразу ж виправився: – Коли він прийде до тями, бажано не перевантажувати його багатьма образами й незнайомими обличчями. Ви самі повинні вирішити, хто буде присутнім при його пробудженні, але одразу попереджаю вас – не більше двох-трьох людей, інакше в нього трапиться шок. А це поки що для нього шкідливо. У мене все.
Тетяна не могла більше стримуватися, на втомленому обличчі проступили сльози. – Дякую, лікарю! Дякую за усе!

4
– Я лечу! Я мчу, наче птах, у безмежжі повітряного океану! Я вільний! – кричала душа, зависаючи поміж хмарами у піднебессі. Раптом туман розступився, видимість прояснилася й перед очима постав сніг. – Сніг? – майнуло. – Звідки? – За якусь мить збагнув, що стоїть на лижах і мчить додолу по сліпуче-білому схилу. У полі зору замайоріли зелені смереки й дерев’яні огорожі, які відділяли лижню від лісу. Краєм ока помітив, як навіщось відхилився від курсу, захотів спробувати незвідану стежку. Та раптом виїхав на безлісий виступ. У ту ж мить помітив Георгія, однокласника, який із перекошеним обличчям стрілою мчав йому наперекір, видаючи звірячий рев, продираючись крізь дерева, зрізаючи поворот, і розвертався боком, гальмуючи й намагаючись зупинити його.
– Що ти робиш? – переляк охопив його, впав набік, вдаряючи лижами товариша, а сніговий карниз, зависнувши над неочікуваним проваллям, не витримав ваги і зірвався униз…
– Гори тебе явно не люблять, – крізь туман почув над головою бурмотіння брата. – Як ти?
Мовчав, важко переводячи погляд з одного обличчя на інше.
– Тарасе, малий прийшов до тями! – пролунав жіночий голос, звертаючись до когось. – Ти хотів його оглянути!
Крізь пелену побачив чоловіка, який наблизився і присів:
– Ну що, юначе! Як ви себе почуваєте? Де болить? – Повільно поклав руку на голову. – Нічого, перестане! Ану, слідкуй за моїм пальцем! – дядько повів рукою вверх, униз, в один бік, в інший, протягнув за поле зору. Стало боляче – застогнав. – Легкий струс мозку! Стягни з нього черевика, – звернувся до Жені. – Поворуши пальцями! – послухався. Чоловік боляче стиснув мізинець ноги – і, нарешті, скрикнув:
– Болить!
– О! Вже й мова повернулася! – пожартував. – Хлопче, ти в сорочці народився! Секунду, нехай підправлю комір! І не знімайте його в жодному разі!
Женя із Володимиром, ще одним однокласником, несли його на ношах. Тільки відчував важкі коливання з боку в бік, і нудота навалювалася на черево.
– Що сталося? – не вгавав Антон. Мовчав, у відчаї намагаючись повернути голову то в один бік, то в інший, та щільний комір з намотаного на шию одягу не давав. Згадав, як в останню мить, коли вже Георгій виїхав з-за дерев, він побачив, що мчить у провалля, бо гори зненацька відкрилися неозорою глибиною перед очима. – Я міг розбитися! – запізнілий страх вдарив у груди. Думка про те, що друг зупинив його ціною, можливо, власного життя, не дозволяла заспокоїтися. Питав себе, нащо здалося йому виїжджати на той триклятий відріг. Дивно і страшно було усвідомлювати власну провину. – А якщо він загинув? – знову жахнувся думки. – Ні-і! – застогнав нечутно.
За кілька хвилин приглушений гомін прорізав крик – здається, знайшли Георгія під снігом. Здалека долинали неясні крики, краєм ока бачив неймовірну метушню.
– Він живий? – шепотів пересохлими вустами, благально вдивляючись в оточуючі обличчя, та його, здавалося, ніхто не чув. – Скажіть хоч слово! – кричав подумки. Але чоловіки лише підхопили ноші й понесли до турбази. За мить усе провалилося в небуття.
Раптом відчув, що лежить у швидкій, поряд сидить Таня, тримаючи Георгія за руку, а той, здавалося, дрімав, виснажений і втомлений.
І в ту мить здалося, що все це уже траплялося раніше, переживав ці події давно і вже забув, але… Не міг зрозуміти, чому Таня, його мила Таня сиділа не біля нього, а біля… Невже?.. У неї в серці коїлося щось невимовно важке й щемливе, бо на очах блищали сльози, та у ту мить він тихим благальним, несхожим на свій голосом спитав:
– Таню, скажи хоч ти, як він?
– Не знаю, – відмахнулася від нього, наче гнівалася.
– Будь ласка, скажи, з ним усе буде добре?
– Не шуми, він спить, – не казала більш нічого, лише міцніше стисла юнакову руку, потім почала ніжно її гладити. Тільки тепер усвідомив, що їй шістнадцять. І йому теж. Але ж чому? Тої миті думки його перервалися –Георгій ворухнувся й прокинувся.
– Таню, – ледь чутно прошепотів він, але Антон почув його слова. – Я тебе не відчуваю, зроби щось!
Вона легко погладила його по обличчю, нахиляючись.
– Заспокойся, усе буде добре, – тихо шепотіла, вкриваючи чоло поцілунками. – Я тебе люблю, все буде добре.
Із усієї сили намагався повернути голову в їх бік, і раптом зміг, наче душа відділилася від тіла й повисла над ним, споглядаючи світ. Перед очима постала страшна картина – Таня цілувалася з однокласником!
– Таню! – скрикнув із усієї сили, рвонувшись до неї.
– Я тут, сонце моє! Я тут, біля тебе! – почув її голос, але картина щезла з-перед очей, їй на зміну впала срібляста імла, та ось і вона розтанула в повітрі, й зненацька побачив обличчя немолодої жінки, яке схилилося над ним. З її очей прямо йому на груди капали рясні сльози, але в ту мить пам’ять хвилею повернулася до нього. Господи! Таня! Це ж його Таня! Але що із нею сталося? Чому?..
Він рвонувся підвестися, але раптова слабкість повалила його додолу. О Боже, він лежав у лікарні… Після чого? Згадав Ярославу, Київ – вони ж щойно звідти! Але чому він у… лікарні? Сиділи в літаку, розмовляли про майбутню вечірку в компанії на честь підписання важливого контракту, ось оголосили про початок зниження для посадки, а потім… Що ж трапилося потім?
Перед очима пронісся страхітливий удар, наче їх спинили на льоту, страшний гуркіт – і ніс літака зник десь під ногами, а потім дерево, нестерпний біль і… провалля.
– Таню, де я? Що зі мною? Хто ці люди навколо? – здивований погляд ковзав, не впізнаючи ні Сашка, ні Мирка, ані Наталки. А вони стояли, ще більше спантеличені, аніж сам Антон, та раптом Сашко промовив із тремтінням у голосі:
– Із поверненням, тату!

5
Щойно пробило третю ночі, а на сході вже зайнявся тьмяним світлом світанок. У самому місті це ще здавалося непомітним, бо яскраві нічні вогні рекламних вивісок і ліхтарів перебивали ледь видиме світіння атмосфери, але поміж горами, далеко від цивілізації, вже чітко проступав натяк на близький ранок. Галасливо відспівали треті півні, вже де-не-де брехали собаки, стомившись від ланцюгів, налякані кожним порухом листя.
На невеликій галявині, між розлогими дубами й буками самотньо стояв дерев’яний будиночок. Складений із круглих колод, вкритий справжнісінькою червоною черепицею, він розміщувався на кам’яному підмурку, до дверей вели дерев’яні сходи, а крізь розчинені вікна долинав ніжний звук романтичної мелодії, й просочувалося ледь-видиме, як той надлегкий світанок, сяйво свічі. Сам будиночок мов загубився посеред великого парку, біля нього стояв ще недобудований великий маєток.
За склом очам відкривалася простора кімната – спальня – прямо перед очима стояло широке ліжко з різьбленою спинкою, вкрите розкішним шовковим покривалом. Під ним тулилися один до одного двійко молодих людей. Оксамитова тканина хвилею струмувала додолу, огортаючи кожен вигин їх тіл, і тонула в густому пишнобарвному килимі на підлозі.
Спекотна ніч розпалювала до нестями, хотілося непорушно лежати, важко дихаючи, відчуваючи кожен порух розжареного повітря, яке час від часу овіювало шкіру приємним холодком. Його губи торкнулися її плеча, п’ючи жадану прохолоду. Від лоскоту шкіра стала гусячою, дівчина крутнулася під простирадлом, відвертаючись в інший бік. Та це не порушило її спокійного сну. Він розплющив очі й поглянув на неї, милуючись тінями в таємничих відблисках свічок. Ті вигоріли майже до кінця, вже два вогники стали тьмяними, готуючись згаснути.
– Я кохаю тебе, – ледь-чутно прошепотів, пригортаючись до її гарячого тіла, ніжно обіймаючи тонкий стан.
– І я тебе люблю! – промовили її гарячі губи, пестячи його руки. – Я мріяла про тебе усе своє життя! Тільки про тебе!
Солодка ніжність охопила його нутрощі, зненацька відчув стук її серця і з подивом зрозумів, що воно б’ється в унісон із його.
– Ти хочеш, аби це тривало до кінця нашого життя? – раптом спитав. – Хочеш, аби ми були разом назавжди?
Сон негайно минув. Вона сіла в ліжку, спантеличена й розпалена водночас, позираючи на нього сп’янілими від кохання очима. Йому не треба було нічого чути, все, що вона хотіла сказати, окреслилося в неї на обличчі.
– Георгію! – тільки й вимовила, а очі сяючими вогниками лоскотали йому душу. – Із тобою – хоч на край світу!
– Я люблю тебе!
– І я тебе люблю!
У розчинене вікно вдарив перший промінчик сонця, проливаючи ясне світло на ліжко, наче із потужного водоспаду відірвався ковточок срібної води й освіжив спраглі вуста. Зелені крони буків за якусь мить спалахнули сліпучим вогнем, танучи у пахощах сонця. Настав ранок…
Сонце потужно било у розчинене вікно затишного котеджу на верхівці гори. Вже наближався полудень, спів пташок несамовито лунав довкола, перекрикуючи шум листя на деревах, народжений натиском свіжого вітру, не долинали сюди й звуки дорожнього руху, який ледве проглядався десь там, унизу.
На столі тихо дзижчав мобільний телефон, переведений у режим вібродзвінка, наче велетенський джміль, що заблукав і не міг вилетіти крізь скло, шумно б’ючись об нього. Поруч на ліжку спало двійко молодих людей, повідкидавши простирадла набік через сильну спеку. Першою прокинулася вона, солодко позіхнувши, і стривожено почала прислухатися до настирливого звуку, що все продовжував непокоїти простір. Що це – подумала, але в ту ж мить побачила пристрій, що блимав. Не хотіла будити коханого, тихо ізслизнула з ліжка й глянула на монітор – Мирко. Вагаючись, натиснула кнопку, не вмикаючи зображення, й тихо прошепотіла:
– Алло?
На тому кінці наче не сподівалися почути жіночий голос. Проминула коротка пауза, і почувся голос Мирка:
– Алло, хто це? А де Георгій?
– Зараз, хвилинку, – почувся несміливий, але до болю знайомий голос. У цю ж мить на екранах телефонів з’явилося відеозображення, і співрозмовники побачили одне одного.
– Соню? – здивовано прошепотів. – Ти?
– Мирку? Я зараз передам слухавку…
– А втім, не треба його кликати, передай лише, що в мене хороша новина – батько прийшов до тями, вже почав розмовляти. Мама біля нього.
– Не може бути! – розгублено вигукнула так, що Георгій умить прокинувся й перелякано сів у ліжку. Питальний погляд спрямував на дівчину, дивуючись з виразу її обличчя. – Здається, це Мирко, твій друг…
– Дай слухавку, – емоційно видер мобілку в неї з рук, – Мирку, привіт! Що? Батько опритомнів? Це правда?
– Правда, правда!
– Давно не було таких чудових повідомлень, ми скоро будемо!
– Не поспішай, батько ще у лікарні, лікарі нічого не кажуть, не дають ніяких прогнозів, загалом, ще нічого не відомо, як воно буде. Чи тата залишать у лікарні? Коли виписуватимуть? Не знаю.
– Ми все одно приїдемо! А мама вже знає?
– Хресна вже тут. І хресний, і Андрій. Лиш тебе не могли видзвонити. Ти де? – питав Мирко.
– Ми із Сонею вирішили трохи відпочити. Ми поблизу Кам’яниці, на дачі.
– Ну добре, бувай! Соні привіт!
Георгій вимкнув телефон, сіяючим поглядом дивлячись на кохану. Могли не поспішати, бо на те новини й хороші, щоб насолоджуватися ними, не кваплячись, а не бігти стрімголов, умираючи від переживань. Пригорнув дівчину до грудей, міцно цілуючи в губи. Вона вся аж потяглася до нього, зливаючись у довгому поцілункові.
– Тобі привіт від Мирка! – прошепотів, пристрасно пестячи її ніжну шкіру. – Повертаємось аж після полудня!
– Згода!

6
Пожвавлення серед родичів потроху зростало. У палаті, незважаючи на застереження лікаря, вже скупчилося чимало людей, усі приглушено перемовлялися, зиркаючи на хворого, який лежав у ліжку. Раптом він застогнав, наче із грудей скинув стотонну брилу, й заплющив очі.
– Вийдіть! Вийдіть усі, прошу вас! – закричала, зриваючись із місця Тетяна. – Потім, потім!
Вона кинулася виганяти натовп із палати. Коли Антон знову розплющив очі, навколо вже нікого не було, крім його дружини.
– Таню, що зі мною? Що сталося? – спантеличено питав, щосили намагаючись розірвати той туман, який запав у мозку. – Чому той юнак назвав мене татом?
– Заспокойся, любий! Уже все добре, все гаразд, тобі не треба боятися – я з тобою! Я нікому тебе не віддам, нікому не дозволю тебе скривдити, сонце моє! – вкривала поцілунками його чоло.
– Я хочу підвестися, допоможи мені, – попросив дружину, силуючись сісти в ліжку. Але важке, наче не своє, тіло не слухалося наказів мозку. Лише зараз помітив, як схудли його колись могутні руки, як потоншали треновані ноги, як запали сильні груди, – кістки, обтягнуті шкірою. Важко було навіть відірвати голову від подушки. – У чому річ? Що зі мною?
– Ти потрапив у страшну авіакатастрофу, – поспішила Тетяна, боячись, що він знову запанікує й упаде в істерику. – Повертався з відрядження додому, разом із Ярославою. Літак урізався в гору. Лише вам двом удалося вижити. Але ти довго лежав у комі, не приходячи до тями.
– Давно я вже тут?
– Достатньо, – туманно відповіла Тетяна, боячись вразити його.
– Де наші діти? Сашко здав екзамени? Мирко пішов до школи? А Наталочка, моє сонечко маленьке, де вона? З ким ти її залишила?
– Не переживай, вони вже цілком самостійні. Я не знаю, як тобі сказати, – почала жінка, – але ти пролежав без тями дуже довго, дещо вже встигло змінитися…
– Дуже довго? – здивовано звів брови. – Наскільки довго? Ти хочеш сказати, що той чоловік, який назвав мене…
– То Сашко, – надривним голосом вимовила Тетяна.
– Скільки йому зараз? – приглушено спитав.
– Двадцять дев’ять… – Поки Антон мовчав, продовжувала говорити: – Мирко льотчик-космонавт. А Наталочка вчиться на медичному. Скоро стане лікарем і вже працює медсестрою в лікарні.
Її слова боляче врізалися в мозок – двадцять дев’ять! Льотчик-космонавт! Лікар! Боже, вони ж були тільки дітьми, маленькими дітьми, які так любили проводити з ним час! Сашкові – дев’ять, якраз мав здавати вступний до старшої школи. Повертаючись із Києва, з нетерпінням чекав на дзвінок: скільки ж балів набрав, чи вистачить їх, аби вступити до гімназії? Миркові – п’ять рочків, якраз мав піти в перший клас. Так, віз із Києва малому подарунок – наплічник у формі космічної ракети з обличчям космонавта в ілюмінаторі – Мирко завжди обожнював мультики про космос. А Наталочка, його крихітна красуня, зосталася в пам’яті ще одягнута в повзунки, коли сновигала по манежеві на чотирьох, але вже впевнено зводилася на ноги, тримаючись опори. Невже?..
Стало так боляче, так нестерпно жаль і образливо, наче частинку серця заживо видерли йому із грудей, наче хтось устромив до грудей ножа.
Двадцять років! Не могло цього бути! Ні, так довго не лежать у комі! Чому так довго!? Йому ж тоді скоро виповниться п’ятдесят три! Господи, він заснув молодим, сповненим сил і натхнення, а прокинувся старим, змарнілим старцем!?
– Тоніку, я поруч, я з тобою, не треба так хвилюватися! – намагалася заспокоїти чоловіка, помітивши в його очах сльози. Ритмограма на моніторі прискорилася, сигнали ставали все частішими, частота серцевих скорочень перевалила за сто, сто двадцять, сто сорок, сто вісімдесят – і голосно загудів сигнал тривоги. За мить двері палати розчинилися навстіж, троє людей в халатах забігли всередину, настійливо прохаючи Тетяну покинути приміщення. А вона лише відступила на кілька кроків назад, впершись у холодну стіну – в очах зблиснули краплинки сліз.
– Надшлуночкова пароксизмалка, – констатував лікар, поглянувши на кардіомонітор – чотири кубики верапамілу, розведи до десяти фізрозчином, – наказав медсестрі, а сам повернувся до Тетяни й усміхнувся: – Не переймайтеся так, це має швидко минутися. Він надто перехвилювався, це від незвички. Як не як, а він двадцять років перебував у цілковитому спокої.
Медсестра вже почала вводити препарат, коли за якусь хвилину ритм знову повернувся до нормального, сигналізація вимкнулася, а Антон покрився градом поту.
– Як ви себе почуваєте? – звернувся лікар до хворого.
– Вже краще, дякую, – все ще задихаючись, мовив Антон. – Мало серце не тріснуло.
– Вам слід заспокоїтися, – тихим, впевненим голосом продовжив лікар. – Зараз вам введуть заспокійливе, і ви трохи поспите, добре?
– Ні! Не треба! – майже вигукнув Антон. – Я сам… заспокоюся… не треба більше спати… не хочу спати!
– Добре, але постарайтеся тримати себе в руках.
Лікар вийшов, а Тетяна присіла на крайчик ліжка, тримаючи чоловіка за руку, її очі дивилися на нього з любов’ю, наче не могла намилуватися коханим.
– Чому ти так на мене дивишся?
– Бо я майже чверть століття не бачила твого погляду, не відчувала потиску твоїх рук, не чула твого голосу, не переживала твоїх обіймів і поцілунків.
– Чому ти залишилася біля мене? – раптом спитав, усвідомивши той проміжок часу, те бездонне провалля, з якого так довго видирався нагору. – Два десятиліття, це ж майже половина нашого життя, це удвічі довше, аніж ми з тобою жили разом! Чому ти не покинула мене?
– Не знаю… Я просто чекала, вірила, що іще буду з тобою…
– Ти жаліла мене? Із жалощів, боялася мене образити? – чомусь слова лилися самі собою.
– Я ніколи навіть не замислювалася над цим, – твердо промовила, підводячись із ліжка. – Я просто любила тебе. І люблю дотепер!..
– Пробач, я не думав, що кажу, – утримав її за руку. – Я теж тебе кохаю. Нічого не змінилося з того часу, як я…
– Я знаю! – перебила його мову, допомагаючи підвестися у ліжку. Звідки взялися сили. Так, його обійми не були такими міцними, як колись, – але то були його обійми! – Поцілуй мене, будь ласка!

7
Євген стояв на балконі і курив. Було страшенно гірко у роті, наче проковтнув пекучий перець, трохи нудило, але не зважав на те. Нічна подія стривожила його. Давно не плакав. Ні, навіть згадати не міг, коли востаннє з очей скотилася сльоза. Навіть на похоронах батьків не зронив ані сльозинки, аж самому стало дивно. Тоді подумав, що просто занадто дорослий і багато устиг пережити, тож зовсім міг і не журитися. Тоді плакали усі довкола, племінники, шовґориня , Оксани взагалі не було – в той день демонстративно заявила, що їй так само немає діла до його батьків, як і їм не було діла до неї протягом усього життя; навіть відьма Ярослава просльозилася, коли священик почав згадувати минулі події, – а в нього не вийшло, не зміг. Ну і нехай! Біс із ними!
Може, старіє – дивувався із самого себе. Так, хлопче, ти старієш і стаєш плаксивим, – із цим слід кінчати, так не можна, під простирадлом розпускати нюні у п’ятдесят два роки. Якби тільки хто почув! Сміху було б на увесь Ужгород.
Боже, як же вдома тихо й спокійно, коли мегери немає! Подумав і зловив себе на думці, що волів би, аби Оксана взагалі не поверталася. Почалося б нове життя: цікаве, радісне, вільне, святкове! Але то була тільки утопія. Так, вийшов би погуляти на набережну, познайомився б із чарівною жінкою, показав би їй свій дім… Чорт! Це не його дім, та й не дім, а тільки квартира – розкішна, звичайно, але квартира. Навіть шовґориня не мала окремого будинку: жила у квартирі, лише їхня премудра Ярослава дозволила собі придбати палац за п’ять мільйонів євро в Доманинцях . Усі мріяли мати там будинок – а ще якихось тридцять років тому це був доволі відсталий (за інфраструктурою) район. Лише кілька разів бував у Ярослави вдома, в основному, на великих ювілеях, коли уся їхня родина збиралася у пані на гостину. До Ярослави завжди приїжджали високопосадові гості, не те, що до нього – рідко коли хто згадав про день народження, та й то лише Тетяна дзвонила або приходила, бо у них із Антоном уродини в один день. Якось на її п’ятдесятиріччя завітав сам президент! Усіх гостей перевіряли металодетектором, Оксана тоді влаштувала страшенну істерику, довелося силоміць запхати її в таксі й одвезти додому. Сорому тоді набрався – жах! Із того часу Оксана не ходила на гостини, якщо вони відбувалися в маєтку Ярослави. Довелося і йому не ходити, бо влаштовувала вдома грандіозні скандали, що не любить її, виставляє на посміх, щоб усі потішалися, яка вона дурна. Навчився не відповідати на безглузді закиди, бо кожне наступне слово тягло за собою десять прокльонів із її вуст, і сварка затягувалася надовго.
Отак усе життя й учився тримати все у собі: власні амбіції, бажання, емоції й переконання. Може, тому-то так і гірчило в роті й нудило від… самого себе… Може…
Раптово пролунав дзвінок телефону. Не хотів знімати слухавки, думав, перестане. Але дзвінки йшли один за одним, не вгаваючи. Роздратований підійшов до апарату і рвонув слухавку:
– Алло!
– Стрику, це ти? Сашко дзвонить!
– Привіт, у чім річ?
– Тато прийшов до себе! Сьогодні вранці!
– Антон? – здивовано вигукнув. – Як це сталося? Чому?
– Не знаю! – радісно кричав Сашко. – Приїжджай у лікарню! Майся !
Чорт! Цього ще не вистачало! Стільки років він чекав, що цього не станеться, що Антон просто помре, але вони таки домоглися свого! Було і прикро, але десь у глибині серця і радів, що брат одужав. Було б набагато безглуздіше, якби після стількох років чекання він просто взяв і помер. А з іншого боку, тепер усе одно – молодість проминула, амбіції захлинулися у власній немочі, вже нема за що боротися проти брата. Просто немає.
Їхати до лікарні? Навіщо? Там ніхто не чекатиме – Сашко подзвонив просто з увічливості, – ніхто навіть не зрадіє його появі. Але то пусте, не слід забивати собі голови дурницями. Отямився Антон – то й добре! Цікаво, а як на цю новину відреагує Оксана? Подумки уявив собі сцену: її, розпатлану фурію, яка аж захлинатиметься від злості, розбризкуючи слину, й ридатиме, що все її життя загублено, що вона так ніколи й не вкусить багатства й розкошів. Зла жінка навіть не помічала, де і в чому живе, не розуміла, що далеко не усі перебувають у таких умовах, як вона, – тільки завжди порівнювала себе із кимсь багатшим і успішнішим, до чорноти заздрячи їм. Цікаво, а скільки б грошей і маєтностей її задовольнили? Трохи подумав і прийшов до висновку, що у світі таких грошей не існує. Пажерна ! Господи, це слово дійсно характеризувало її всю: ненаситна в почуттях, емоціях, в сексі, у грошах, у прагненні до розкошів, – ненаситна! Аж смішно стало самому. Смішно і байдуже – наче не його дружина, наче не з нею прожив… тьху – змарнував усю молодість. Байдуже…

8
– Пам’ятаєш, ми їздили в Чорногорію відпочивати, – листав спогади Антон, – там одна циганка на базарі причепилася до нас, хотіла нам поворожити…
Його мова урвалася, бо до палати увійшов Сашко, за ним Наталка і Мирко. Вони тихо позирали на батька, наче вперше бачили, – а і справді, таким його знали давним-давно – дивилися і аж тремтіли від переживання, як маленькі дітлахи.
Першим оговтався Мирко. Діловий, як завжди, він підійшов до батька й обійняв. – Як давно я тебе не… – і затнувся, бо не міг точно висловитися: бачити – бачив, чути – чув, а от розмовляти… – Давно з тобою не розмовляв!
– Хлопче мій, хлопче! – знову розхвилювався Антон, міцно пригортаючи сина до грудей. – Боже, яким ти вже став великим!
– Дорослим. Двадцять п’ять вже стукнуло!
– Мама казала, що ти літаєш? – обличчям котилися велетенські сльози.
– Літаю, але не так низько, як на літаках. Мама дозволила лише у космос – боялася, щоб не сталося, як із тобою.
Сашко із Наталкою пирснули сміхом.
– Це не смішно, – дещо серйозним тоном мовила Тетяна. – Я б ніколи не пережила цього ще раз.
– Більше не буду, – вибачився Мирко, – але ж від нещастя не застрахований ніхто! До того ж, я – фартовий!
– Ой, ти! – пустотливо дала стусана синові. – Пусти вже Наталочку із Сашком до батька!
Дівчина плакала, як дощ, сльози самі струменіли по обличчю, котилися за пазуху, як горохові зернята.
– Сонечко моє, дівчинко моя, не плач! – а сам не міг стримати своїх сліз. – Я вже тут, із тобою – більше тебе не покину ніколи! (Січень, 2008)
Усі троє, як горобці, обсіли знесиленого від щастя батька, весело щебечучи про свої здобутки і проблеми, намагаючись за кілька хвилин висловити все, що накопичилося за двадцять років його вимушеної відсутності. А він аж просяяв від їх уваги, хоча й дивно було слухати вже цілком дорослих людей, які звалися його дітьми. Дотепер не вірив, що все це сталося саме із ним, а не з кимсь іншим. Невже можна так просто заснути одного дня й прокинутися через два десятиліття? Невже можна нічого не відчувати всі ці роки, нічого не пам’ятати, не чути й не бачити? Усе здавалося химерною казкою.
У кутку кімнати, стиха витираючи сльози, напівсиділа на підвіконні Тетяна, знесилено позираючи на їхню розмову, наче у тумані, бачила дітей, повернутого Богом чоловіка, і вперше у житті нічого не відчувала – вже промайнула мить щастя, пройшла хвиля радості, – серце огорнули спомини, спогади прожитих без нього нескінченно довгих років – років боротьби, важкої праці, тисяч буднів і сотень свят, які провела без нього. Усі ці роки, дивлячись на інші пари, тільки заздрісно ковтала сльози – була наче вдовою, але ж при живому чоловікові, наче й не жила з ним, але весь час була поруч, турбувалася, піклувалася, непокоїлася, а головне – чекала, чекала на його повернення. І ось тепер, дивлячись на Антона – знесиленого ще, слабкого – розуміла, що попереду нові години тренувань і роботи, щоб поставити його на ноги, дозволити жити повноцінним життям, значна частка якого вже спливла і ніколи не повернеться…
Так хотілося самій відчути турботу, ласкаве піклування, увагу. Ні, діти завжди виявлялися поруч і в радості, й у хвилини смутку – але то було не те, чого їй у глибині душі хотілося. Невже в такому віці ще хочеться подружнього тепла? Господи, подумала, що це їй таке зайшло в думку: „в такому віці”? Хіба вона не залишилася в душі такою ж, як і в юності? Хіба старість – це якесь переродження, а не звичайний етап у житті?
– Ні, я не стара, – твердила собі, а в серці черв’ячком щось нашіптувало, що для Антона вона здаватиметься старою, він бо минулого разу бачив її ще молодою, а тут раптом зненацька таке…
Роздуми перервав лікар, який увійшов до кімнати і попросив усіх вийти.
– Хворому потрібен спокій, – твердо мовив він, – пройшло кілька хвилин після його одужання, а ви хочете навантажити його на двадцять років вперед! Перерва! Мені необхідно оглянути пацієнта!
Антон хотів заперечити, але вже відчув, як слабкість охопила усе тіло, здавалося, зараз голова безсило впаде на подушку, тому тільки ледь кивнув, відпускаючи дітей.
Лячно було заплющувати очі, впадаючи у дрімоту. Боявся, що знову засне на довгі роки, а може, більше й не прокинеться. Тільки зараз, у тиші, почав усвідомлювати й розуміти страшний відлік часу – двадцять років!
– Дзеркало! Дайте дзеркало! – крикнула душа. – Хочу поглянути на себе! Хто я? Як відобразилися на мені ці роки без дії?
Погляд нарешті сфокусувався на вікні, і побачив Таню, яка замріяним оком дивилася на нього, впавши у дрімоту. Перевів зір у інший бік, ковзаючи очима по довжелезній панорамі міста, яка відкривалася через довжелезне вікно. І раптом захотілося підійти до вікна і глянути на рідне місто, відновити у пам’яті знайомі краєвиди, тихі й галасливі вулички, пишну зелень набережних і площ, так запрагнулося побігти на рідний факультет під стінами древнього замку і сміятися, радіти, веселитися…
Тремтячою рукою відсунув простирадло, поволі опустив схудлі ноги на підлогу, відчув її прохолоду і твердість і почав випростуватися. Біль голками уп’явся у суглоби, атрофовані м’язи не могли втримати рівноваги, паморочилося в голові – несвідомо стиха зойкнув.
– Тоні! – схопилася Тетяна, вириваючись із напівсну. – Що ти чиниш?
– Я хочу… – розпачливо кивнув у бік вікна. – будь ласка, поможи дійти!
– Тобі ж не можна іще ставати на ноги, це небезпечно!
– Будь ласка, – неначе неслухняна дитина, жалісливо заблагав, – кілька хвилин, подивитися на Ужгород.
– Добре, чекай, я миттю! – наказала і щезла за дверима. За кілька секунд влетіла в палату із візком, допомогла перебратися на нього і підвезла чоловіка до вікна.
Перед очима жило і дихало, незважаючи на спеку, велетенське місто. Антонові аж подих перехопило, коли побачив високі багатоповерхівки – та ні ж, справжні хмарочоси – на обрії, закутані у жовтувато-сірий туман, який міріадами крапель вигравав у променях сонця, що сходило.
– Який сьогодні день? – зненацька спало на гадку.
– Шістнадцяте серпня, – машинально відповіла і раптом згадала, що саме в цей день… – рівно двадцять років тому ти залишив мене…
– Якби я тільки знав, що все так повернеться, я б ніколи не сів на той клятий літак!
– Але ж ти не міг знати, – похитала головою, сумно зітхаючи, – ніхто не міг знати…
– Щось тоді мене стримувало: то не було квитків, то Ярослава спізнювалася, застрягши у автомобільній пробці, але все ж ми в останню мить сіли на борт. Я так хотів скоріше тебе побачити, дітей, Наталка тоді якраз підхопила якийсь вірус…
– Дійсно, – не могла повірити, що Антон пам’ятає такі деталі, бо й сама вже про те забула. Забула багато чого й після аварії, бо просто не мала часу й сил фіксувати в пам’яті усі події тих днів – надто враженою почувалася в ті хвилини. А він пам’ятав. Та це й не дивно, адже то були його останні спогади перед проваллям у часі.
– Як нам жити далі? – мимоволі промовив, звертаючись до дружини. Їй стало так тепло від того „нам”, що усміхнулася, незважаючи на гіркоту його слів. – Чим заповнити ці двадцять років відсутності, як звикнути до дорослих дітей, яких пам’ятаєш зовсім малими?
– Не хвилюйся, зараз наше життя знову починається, – обійняла його за плечі. – Тоді я думала, що ніколи вже… Але не кожному, визнай, небо дає другий шанс… Ти трохи наберешся сил і почнеш знову жити… Я буду поруч… Завжди поруч…
– За що ти мене любиш? – зненацька спитав Антон, глянувши на дружину. – Я ніколи тебе не питав, але чому ти мене покохала?
– Не знаю, – знизала плечима. – Люблю і все… Ти залив мене своєю гарячою кров’ю…
– Що? Де? – схопився він, тривожно озираючи себе.
– Не тепер, – посміхнулася. – Пам’ятаєш нашу подорож у гори, у дев’яносто восьмому? Коли тебе підстрелили бандити.
– О Боже, ти ще це пам’ятаєш? Невже відтоді?
– Зараз я впевнена, що вже відтоді в мені прокинулося кохання. Я вдячна одній хорошій людині, яка звела мене з тобою.
– Невже тому бородатому бандитові, який пальнув у мене з рушниці?
– Ні, я вдячна Гео…
На якусь мить відчув різкий біль у серці, почувши знову про нього, але одразу ж заспокоївся. Сумно посміхнувся, дещо згадавши.
– Знаєш, я довго гнівався на нього, – почав, – але зараз бачу, що цей хлопчина серйозно вплинув на моє життя. Та, здається, він цього й прагнув.
Тетяна здивовано звела брови:
– Що ти маєш на увазі?
– Гео вже тричі рятує мені життя. Вперше там, серед лісу, коли мене підстрелили. Уявляєш, у свої шістнадцять, маючи звичайного ножа і пляшечку спирту, він мене прооперував так, що лікарі потім дивувалися, хто це зробив. Удруге – на лижні, на Драгобраті, коли мене понесло до обриву. Ніколи собі не вибачу його смерті! – його голос зірвався.
Тетяна мовчала, погладжуючи його спітнілу долоню.
– А чому тричі? Коли утретє?
– Що? – не зрозумів запитання.
– Коли він врятував тебе втретє?
– А, щойно…
– Як це?
– Перед тим, як я прийшов до тями, мені наснився сон. Вірніше, не сон, просто я заново пройшов усю ту ситуацію, коли зірвався з обриву і потрапив у лавину. Я згадав, як нас везли швидкою у лікарню, ти схилилася над ним і… – запала довга пауза.
– І що, чому ти замовк?
– І я побачив, як ти його поцілувала, – видихнув.
– Ти не жартуєш?
– Ні, мене пробудили ревнощі. Ти ж тоді справді його поцілувала?
– Я намагалася його заспокоїти, він був на волосину від смерті! До того ж тоді ми ще… – Тетяна запнулася. – То що, ти вже відтоді звернув на мене увагу?
– Виходить, так, – аж сам здивувався своїх слів. – А ще я завдячую йому тим, що маю тебе. Зізнайся, ми зблизилися тільки через нього.
– Я ніколи на це не дивилася з такого ракурсу. Він узагалі був дуже дивним.
– Ти ж із ним товаришувала?
– Так, але до кінця не розуміла, – зітхнула. – Ніколи раніше не розуміла. Хоча, тепер, здається, розумію.
– Що розумієш?
– Як сильно він тебе любив…
– Таню, не лякай мене, будь ласка!
– Вибач, вирвалося… – струсила головою, відганяючи примару з-перед очей. – Я хотіла сказати, як він тобою дорожив, як цінив вашу дружбу... Піду порозмовляю з лікарем. Може, порадить, куди б нам з’їздити на реабілітацію.
– Іди, я ще подивлюся у вікно.
Тетяна вийшла із палати, а Антон знову окинув зором панораму. Як же було незвично все це бачити! Відчував себе, наче в кінотеатрі, дивлячись фантастичний фільм про майбутнє. Доля раптово висмикнула його з буденного плину життя і, наче в машині часу, миттєво перенесла далеко в майбутнє.

9
Двері глухо клацнули за спиною, відрізаючи палату від лікарняного коридору. Тетяна пройшла кілька кроків і спинилася біля стіни, вхопившись за неї руками – їй стало млосно. Не розуміла, чому, як так довго не могла збагнути колишнього друга. Не розуміла, як прожила все життя і тільки зараз, щойно, відчула те, про що їй казав Георгій ще тоді, в шістнадцять, стоячи на ґанку дерев’яної хатки серед сутінок, серед гір, під дзвін прудкої зворини , яка струменіла десь позаду, серед подиху лісів, серед їхньої юності…
– Як же давно я тебе не згадувала, Гео, – думки плуталися в голові. – Років десять, п’ятнадцять – ні, Господи, – може, й двадцять років не була на могилі.
Сльози забриніли на повіках, застеляючи зір, і крізь ту розмиту пелену наче наяву побачила його – як стоїть поруч неї, щось кажучи, знизує плечима так чудернацько, як тільки він умів робити.
– Іноді, буває, побачиш когось і відразу ж відчуєш, що це споріднена душа, не треба ні слів, ні розмов – ви одразу стаєте єдині у всьому! – почула наче зовсім близько, аж сахнулася, озираючись довкола себе, але то було тільки видіння.
Зненацька картина перенеслася у тьмяно освітлену кімнату, вона підкидала сухі тріски у піч, і почула свій голос: – Я сама з ним поговорю. А що? Скажу, мовляв, такий-сякий ти, зневажаєш людину, яка так щиро себе тобі пропонує!..
– Ти така сама!.. – побачила розпачливий блиск в його очах.
– Ні, ні! – аж скрикнула. – Я зовсім не хотіла…
– З вами все гаразд? – хтось підхопив її за руку, підводячи з підлоги. Зір поволі став повертатися до неї, побачила молодого чоловіка в білому халаті. – Ви нормально себе почуваєте?
Тільки в цю мить збагнула, що впала на підлогу. Рвучко підвелася, спираючись на міцну руку.
– Здається, вже все добре, – ледь чутно пробурмотіла, усвідомлюючи, що просто-на-просто знепритомніла. – У мене був важкий день…
– Присядьте і трохи відпочиньте. Ви тут на лікуванні?
– Ні, мій чоловік. Я саме шукала лікаря, Ярослава Михайловича.
– Він у кабінеті, щойно ввійшов. Вам допомогти?
Тетяна ствердно хитнула головою. Пройшовши кілька кроків, відчула, що сили повертаються, подякувала за поміч і постукала у двері кабінету.
– Заходьте!
– Ярославе Михайловичу, чи Ви не дуже заклопотані?
– Заходьте, Тетяно. Радий вас бачити. Ви щодо чоловіка?
– Так, – сіла на краєчок дивану, – хотіла б порадитися щодо наших подальших дій. Мені здається, Антонові зараз краще було б кудись поїхати відпочити, пройти реабілітацію – він дуже слабкий після такої тривалої бездіяльності.
– Безумовно, ви праві, – погодився лікар. – Йому конче необхідна реабілітація, ну, хоча б для того, щоб могти нормально рухатися і обходити себе. Як ми кажемо – для хорошої якості життя. За кілька місяців, думаю, він повернеться до абсолютної норми.
– То куди нам податися на реабілітацію?
– На ваш розсуд, – розвів руками. – Можна й у нас, до речі, зовсім недалеко, у Нижньому Солотвині є чудовий SPA-центр, або в Синяку чи Квасах, можете їхати й за кордон: у Карлові Вари чи Баден-Баден. Великої різниці немає – головне, що цей процес тривалий і вимагає великого терпіння. А обстановка – це вже за вашим смаком.
– Зрозуміло, – задумливо мовила жінка, про щось думаючи.
– Думаю, фінансовий бік справи вас не надто хвилює?
– Ні-ні, зовсім не хвилює, – змахнула рукою Тетяна. – Гроші не проблема, коли на кону стоїть життя. Дякую Вам, лікарю, за все, що зробили для нас!
– Я теж дуже за вас радий, радий за результат, – посміхнувся він, проводжаючи Тетяну до дверей. – Це, здебільшого, ваша заслуга. Я не зустрічав ще в житті такої жінки, яка б настільки самовіддано боролася за свого чоловіка.
– Та ну, що Ви…
– Повірте мені, я спостеріг за життя багато тяжких ситуацій. Ви – одна з небагатьох, тому й досягли цього результату. До речі, вам також необхідно відпочити – поки він лежав, ви жили за обох, тому обов’язково пройдіть реабілітацію й Ви.
– Що? А, обов’язково! Дякую за все! До побачення!
– На все добре!
Закривши за собою двері, Тетяна полегшено зітхнула – в голові не туманилося, сили не зникали, коридором ходили люди, а головне – жодних видінь. То куди ж поїхати? У Нижнє Солотвино? З одного боку зручно, бо близько від дому, практично в самому Ужгороді, а з іншого… Він не зможе відпочити, та й сама не розслабиться, бо всі родичі будуть поруч, почнуться відвідування, розпитування. Ні – треба їхати за кордон! Заощаджень небагато, але у крайньому разі попросить Сашка або Мирка допомогти. Та, зрештою, і Ярослава не відмовить позичити грошей. Треба дізнатися, де і за яку ціну можна пройти необхідну реабілітацію.
– Попрошу Георгія зайнятися цим! – вирішила і раптом знову відчула слабкість, згадавши колишнього друга, котрий носив таке саме ім’я. – Господи, що за дивні асоціації! Я ж зовсім не його мала на увазі!
Обережно відсунула двері, повертаючись до палати. Антон все ще непорушно сидів біля вікна, спостерігаючи за метушнею за вікном. День впевнено крокував назустріч вечорові, хоча сонце ще високо трималося на небосхилі, палючим промінням обпікаючи землю. А в цей час із південного заходу почали насуватися легенькі хмарки, непомітною тьмавою пеленою застилаючи небо, відтісняючи сонячне проміння, забарвлюючи рудуватий смог у темний фіолетово-сірий колір. Наближалася буря.
– Не залишай мене тут, будь ласка! – благальні очі дивилися на неї, панічно боячись зостатися на самоті.
– Я повернуся вранці, це ненадовго, заспокойся, любий! – посміхнувшись, мовила жінка, тримаючи його за руку. А та боялася випустити її долоню, немов зависши над прірвою, тримаючись за руку. – Що сталося? В чому річ?
– Це моя кара! – на очах заблищали сльози.
– Заспокойся, Тоні, не треба так нервуватися, – намагалася втихомирити раптову бурю почуттів, яка розхвилювалася у неї на очах. – Яка кара?
– Пам’ятаєш, ти теж була там, коли його забрали на операцію… він так дивився… так дивився, наче востаннє…
– Боже, коли, хто? – не могла й уявити, про що той казав.
– Ще дав мені томик Біблії, такий маленький… а я стояв, як ідіот, із тим томиком в руках і нічого не міг сказати… Ні подякувати, ані підбадьорити! Розумієш, я винен у його смерті, тільки я! – ледь стримуючи ридання, схлипував чоловік.
– Ти маєш на увазі Гео? – нарешті дійшло до неї. Чоловік лише ствердно хитнув головою у відповідь.
– Я вбив його тоді…
– Ти вбив його набагато раніше, – неочікувано для самої себе після невеликої паузи промовила, але спинятися було пізно, тож продовжила: – своєю байдужістю, неувагою, зреченням, корисливістю. А тоді – він сам пішов на смерть, – до речі, заради тебе!
Антон лише мовчки слухав, нічого не кажучи всупереч, наче погоджувався з кожним словом. Тільки щоразу нова сльоза котилася щокою, не у змозі спинитися – плакав уперше за кількадесят років!
– Мені теж тяжко було спостерігати за ним. Він так загруз у собі, що мені здавалося, не вилізе звідти без утрат. Так, на жаль, і сталося. Знаєш, він часто обертався на уроці, щоб поглянути на тебе, щоб запам’ятати твій образ…
– Знаю… цього не можна було не помітити…
– І ти мовчав?! – Тетяна не могла повірити своїм вухам. – Усе бачив і нічого не казав?
– А що можна було сказати? Що би ти на моєму місці зробила? Як би ти відреагувала?
– Не знаю, принаймні, не ігнорувала б його уваги.
– Ти жінка, і це було б природно.
– Боявся? Що хтось може щось не те подумати? Ви, хлопці, завжди знущалися з нього через тендітність. А треба було всього-на-всього взяти його у свою компанію, товаришувати, а не залишати на самоті. Ви його просто ізолювали від себе, бо не відповідав вашим стандартам чоловічої якості. Хоча він єдиний із вас виявився справжнім чоловіком, коли небезпека дихала в спину.
– Напевно, ти права… – тяжко зітхнув. – Не хочеться цього визнавати, але ти маєш рацію. Як завжди.
– Тому він товаришував зі мною. Я, принаймні, не відмовлялася його вислухати.
На якийсь час слова закінчилися. Жоден не міг нічого висловити, хоча всередині, у самісінькому серці, вирували почуття з далекої юності, яка так непомітно закінчилася, хоча, здавалося, триває й досі.
– Як же повернути йому той борг? Він тричі рятував мене від смерті. Завдяки його пам’яті ми покохали одне одного.
– Ти вже повертаєш йому борг, – пригорнула чоловікову голову до грудей. – Ти залишився жити – а іншого він і бажати не міг! До речі, тричі залишився в живих. Пам’ятаєш, його мама сказала тобі, що хоче, аби ти прожив своє життя і за Гео. Ти так і робиш. У тебе трійко найпрекрасніших дітей на світі! А зараз ти знову починаєш жити повноцінним життям. Завтра ми забираємо тебе звідси додому, а потім – на реабілітацію. Мине кілька місяців, і ти знову зможеш стати на ноги.
– Я люблю тебе! – в його очах знову запалахкотіла та посмішка, яка так її приваблювала в молодості. – Я так тебе люблю!
– Я теж тебе люблю! А тепер тобі просто необхідно відпочити. Гарних снів! – поцілувала його вологі від сліз пухкі вуста і тихо вийшла із палати.
На виході з лікарні її вже чекав Мирко з машиною, розмовляючи по мобільному зі знайомим. Спілкувалися англійською, тож, виснажена переживаннями, ледь розуміла, про що йшлося.
– Okay! Bye-bye! – машинально впустив телефон у підставку і завів автомобіля. – Ну, як там тато? Все добре?
– Нормально, – втомлено посміхнулася, – змучився старими спогадами. Ми ж знаємо одне одного ще зі школи. От далекі спомини й випливають найпершими. Дивно, я ніколи не думала, що він так усе переживав тоді. Здавалося, йому було байдуже.
– Ви про що, мамко? – пригальмував на повороті, уважно придивляючись до вуличного руху.
– Та так, про своє, синку, про минуле, – сказала уголос, а подумки промайнуло: – Дивно, усе це відбувалося так давно, пролетіло, наче казка, вже пора б і забути, а серце чомусь перебуває в очікуванні. Очікуванні минулого…
– Коли тато повертаються додому? – перебив мамині думки, зупинившись на світлофорі, заглядаючи їй у очі.
– Лікар казав, можна завтра забрати. Ще вночі простежать за ним, перевірять аналізи і все. А згодом – на реабілітацію! Треба попросити Георгія пробити місця й ціни. Думаю, краще поїхати за кордон – до Німеччини чи Чехії.
– Про гроші не турбуйся, – на світлофорі засяяло зелене світло, тож машина плавно рушила вперед, – ми із Сашком за все заплатимо!
– Я знаю, що ви золоті діти, але в мене є достатньо грошей.
– Мамо, я тренуюся у найкращих спортивних центрах – повірте, реабілітація коштує дуже дорого! Два-три місяці потягнуть, може, й на півмільйона євро, а ще врахуйте, що весь час Ви будете поруч. Тому не треба гордитися, а просто мене послухайте: завтра ми з Георгієм дізнаємося, куди вам їхати, і ввечері я принесу путівки. Згода?
– Добре, Мирку! – посміхнулася. – Тебе не переговориш! Весь у свого батька – впертий і впевнений! Так, у молодості він був саме таким…
Посвіжішав вітер, сонце вже надійно сховалося за густою завісою хмар, котрі чорними клаптями мчали по розпеченому небі, зграйки дрібних пташок метушливо кидалися на всі боки, намагаючись утриматися в повітрі під рвучкими поривами вітру, яскрава блискавиця вигнулася сліпучою дугою в небі, – лунко вдарив грім.
Автомобіль ледь устиг припаркуватися біля під’їзду, Тетяна із Мирком вийшли надвір, як з усієї сили вперіщив дощ. За мить вони вже сховалися під дашком перед дверима, а Тетяна почала шукати в сумочці електронну картку, щоб відчинити під’їзд.
Потужний вітер засипав дощем навіть критий майданчик під дашком, що аж прохолодні хвилі струміли по ногах, і нещадно поливав товстими струменями води все довкола.
За кілька хвилин усі вже сиділи у затишній вітальні на двадцять п’ятому поверсі, спостерігаючи мерехтливі блискавиці і ледь-чутні через звукоізоляційні вікна відголоси грому. Дощ з усієї сили поливав вікна, двері на терасу, рікою спадаючи до водозбірних труб по мармурових сходинках. Стогнучи, крутилися під несамовитим подихом вітру крони лимонного і мандаринового дерева, тріпотіла листям і рожевими пелюстками розкішна магнолія, які росли у величезних дерев’яних горщиках на терасі.
У вітальні сиділа Тетяна, втомлено відкинувшись на спинку дивана, біля неї Мирко і Сашко, про щось жваво сперечаючись, з кухні доносилася розмова Наталки і Анни, Сашкової нареченої.
– Нарешті я щаслива, – думала Тетяна, спостерігаючи за розмовою синів. – Нарешті можна трохи розслабитися і подумати про себе. Завтра вранці піду в косметичний салон. Точно!

10
Крізь напівпрозорі двері палати з коридору просочувалося тьмяне світло. На простирадлі під легкою ковдрою крутився у ліжку Антон – не міг знайти собі місця. Сон не йшов у голову, здавалося, виспався вже на багато років вперед і не хотів – ні, просто боявся – засинати знову. У серці щеміло, хотілося зірватися з ліжка й помчати до неї – найріднішої і найбажанішої у світі, але не встигав звісити ноги з-під простирадла, як розумів, що забракне сил ступити якісь кілька кроків.
Раз у раз коридором проходили тіні людей, заклопотаних і згорблених – комусь у відділенні було непереливки. Злива ще не вщухла, розпочавшись кілька годин тому, пориви вітру обдавали скляні вікна струменями дощу, хоча грім уже давно не порушував розміреної монотонності падаючої води.
Настала ніч. Навпроти ліжка на стіні висів електронний годинник. Потягся рукою до тумбочки біля ліжка й підібрав пульт керування. Кілька хвилин вивчав написи, намагаючись розгледіти їх у притишеному світлі, і впевнено натиснув кнопку. Годинник засвітився і побачив час – двадцять третя п’ятдесят п’ять.
– Майже північ! – мовив сам до себе. – Як його вимкнути, щоб не світив у очі?
Рукою мимоволі торкнувся кількох клавіш – біля протилежної стіни розчулося шипіння, у ній відкрилася прихована ніша, де висіла плазмова панель. Телевізор повільно увімкнувся, показуючи рекламу.
На екрані з’явилася космічного вигляду дівчина, практично в одному купальнику з фантастичним макіяжем, нагадуючи своїм виглядом прибульця із далекої галактики. Вона щось почала казати, але звук був занадто тихим, щоб щось почути. Антон збільшив гучність і зрозумів, що йшлося про погоду. На екрані з’явилася карта Європи з анімацією руху хмар, опадів і температури. Потроху фокус перемістився на Україну, а згодом на Закарпаття. Такої картинки Антон ще не бачив – наче із супутника було видно кожен вигин землі, міста і села, поля і ліси. Спочатку дівчина описала поточну синоптичну ситуацію, вказуючи на межі і потужність опадів, згодом перейшла до прогнозу. Об’ємність зображення була настільки реальною, що, здавалось, простягнеш руку – і вона зануриться в екран.
– А що, цікаво, в Ужгороді завтра? – промовив уголос, аж раптом картинка перенеслася на місто і збільшилася до розмірів екрану. У Антона відвисла щелепа – Ужгород займав практично увесь колишній Ужгородський, частину Перечинського, Мукачівського і навіть Берегівського районів. На наступний вечір знову прогнозували грозу із сильним вітром, удень – спеку до тридцяти восьми градусів, вночі – двадцять шість-двадцять вісім тепла.
– На цей час в Ужгороді дощить, температура повітря становить двадцять шість градусів вище нуля, відносна вологість повітря – 100 відсотків. До наступної зустрічі на нашому каналі! Бувайте здорові!
Фокус знову повернувся до дівчини, яка привітно помахала рукою на прощання. Одразу ж після прогнозу погоди почалися новини. Слухав повідомлення й остаточно забув про сон. Такої кількості інформації не сприймав ще ніколи в житті, але зараз мозок прагнув надолужити втрачене за стільки років і всотував усе, як губка. Та зрештою, перевтома взяла гору, і думки занурилися у солодку дрімоту, в давні часи, де подобалося відчувати себе молодим, сильним, могутнім, вірити, що зможе перевернути гори, знати, що жодна сила на світі не здатна спинити його, любити палкіше й сильніше дружину, дітей, життя… Любити!..

© Юрій Корсак, 2011