1
Тихенько сипав сніг, устеляючи зелену траву м’якою, пухкою ковдрою, легенькі сніжинки, мов невагомі, кружляли у турбулентності прохолодного вітру, вкриваючи волосся колючою шапкою, що аж кілька разів скидав її помахом руки. Ще сутінки ховалися у вузькій гірській долині, хоча небо вже й посвітліло на сході, уже ж бо починався ранок. Щось хиталося, затиснуте у правій руці, час від часу б’ючи по нозі. Мимоволі глянув донизу – пусте відро. Стежка вела вгору через смерековий лісок. Було так легко на серці, так солодко на душі від...
– О Боже! Мені ж усього шістнадцятий рік іде! – зненацька вигукнув сам до себе. – Я знову молодий!
Раптом думки повернули в інший бік. Де це він? Що робить серед лісу із відром у руках? Невідомо звідки тривога вдарила у гонг, відчував, що вже переживав таке колись, що якась небезпека загрожувала увірватися в його життя, перервати його, спинити в момент, коли знову став молодим! Перед очима забринів холодний струмок, чиста вода поспішала з гори додолу, із дзюркотом огинаючи поросле мохом каміння, спадаючи кришталевими хвилями у глибоку кам’яну чашу, в яку упиралася стежка. Та відчуття тривоги наростало, незважаючи на удаваний спокій природи, і зненацька велетенська рука схопила його ззаду, затуляючи рота.
З усієї сили рвонувся зі сталевих обіймів, спробував крикнути, подався до заду, застосовуючи відомий прийом у боротьбі, однак сили виявилися нерівними – мертвий захват паралізував зусилля, спробував інший і раптом... прокинувся.
Прохолодне повітря обвівало спітнілу від боротьби шкіру, тихе шелестіння, неначе сніг падав довкола, долинало з боку вікна – працював кондиціонер. Поволі думки поверталися до реальності, з-перед очей спадала пелена. Згадав, що перебуває в лікарні, де залишався останні двадцять років. Смуток огорнув серце тонкою ажурною хустинкою, але відразу ж повеселів – сьогодні виписка!
– Як воно, знову народитися на світ? – несподівано пролунав тихий, до болю знайомий голос із темного кутка палати. Рвучко повернув голову і в напівтемряві розгледів силует чоловіка. Невже це... і одразу із пам’яті спливло усе, що пережив з волі найріднішої людини.
– Не так добре, як може здатися, – стискаючий згусток підібрався до горла, спиняючи мову. – Жити старим життям набагато краще...
Запала тиша, наче нікого й не було у приміщенні. Напруга почала пронизувати простір, аж раптом Антон промовив уголос:
– Нащо ти прийшов? Перевірити, чи я справді ожив? – його голос звучав холодно й саркастично. – Чи потішитися з моєї немочі? Посміятися з мене? – відповіді не було. – Так! Я ще живий! Я думаю, розмовляю, живу! Ти розчарований? А що зараз робить твоє стерво? Рве на собі волосся?
Роздратування і лють хвилею нахлинули на Євгена, підхопився зі стільця, хотів крикнути щось образливе і гнівливе, але погляд зупинився на виснаженому тілі брата, на загострених рисах його обличчя, яке за довгі роки небуття набуло юнацьких рис, алебастрової блідості й настільки холодної витонченості, що навіть у цей емоційний момент рум’янець не торкнувся щік, – і відчув щось таке, чого дотепер не відчував. Слова завмерли на вустах, погляд зірвався догори – розвернувся спиною і кулею вилетів із палати, помчав до ліфта, навіть не помітивши племінника, який прямував до батькової палати. Мирко лише здивовано звів брови і поспіхом зайшов до приміщення.
– Тату, доброго ранку! – м’яко пролунав його оксамитовий баритон, такий незвичний для Антонового вуха, бо ж пам’ятав його дитячий голосок, дзвінкий і гучний, наче сирена. – Що тут робив стрико ? Невже він таки прийшов?
– Привіт, Мирку! Не знаю, коли я прокинувся, він сидів у кутку, – відмахнувся від розмови. – Не хочу навіть згадувати про нього!
– То й не згадуйте, – хлопець підійшов ближче, – треба думати лише про хороше. До того ж, Вам пора збиратися в дорогу. Спочатку заїдете додому, а потім...
– Що потім? – пауза здалася дивною.
– Потім на вас із мамою чекає сюрприз!
– Що за сюрприз?
– Усьому свій час, – посміхнувся Мирко, і тільки тепер Антон помітив, який дорослий у нього син, який статний і... до болю схожий на нього в молодості. – Вам пора одягатися, я допоможу!
Дивно було тримати в руках одяг, натягувати штани, сорочку – складалося враження, ніби розучився все це робити, руки й ноги не слухалися команд. Найгірше вийшло застебнути ґудзики. Вони вислизали з невмілих пальців, не потрапляли до дірочок, доводячи до сказу.
– Боже, я неповороткий, як ведмідь! – у розпачі вигукнув Антон.
– Ви ще не бачили, як я вперше влазив у скафандр, – знову посміхнувся Мирко, – а потім, як із нього вилазив. Ото було видовище! Не переживайте, практика швидко все поверне на свої місця.
Дорогою до ліфта, штовхаючи перед собою візок, Мирко несподівано промовив до батька:
– Знаєте, стрико дуже змінився за останні роки. Стрина доводить його до сказу. Він часто напивається і зганяє злість на близьких. У нього не залишилося жодного друга. На роботі він лише формально, тітка Ярослава не підпускає його до ведення справ.
– Він це заслужив...
– Можливо, Ви праві, але ситуація не покращується, а навпаки, з кожним днем погіршується. Він стає повним ренегатом: у суспільстві, у сім’ї, у роботі. А йому навіть зайнятися нічим: у них зі стриною так і немає дітей.
Антон промовчав, перетравлюючи нову інформацію, не заперечуючи синові, хоча й хотілося розповісти усю правду про рідного брата, його злі підступи і той удар у спину, який надовго вкинув їх бізнес у вир занепаду, поставивши під удар усю сім’ю. Але в той момент не хотілося думати про це, не хотілося аналізувати чи розуміти. Давно вже перекреслив у власному серці будь-які братні почуття до Євгена, так і не змігши пробачити зради. Ні тоді, ані зараз, коли минуло стільки літ, що половина життя втонула в глибині невблаганного часу.
– Якщо він так змінився, як ти кажеш, і в нього немає дітей, то чому він не став вам батьком, коли я покинув вас так надовго? – несподівано промовив Антон тихим, але твердим голосом.
Мирко знизав плечима, відвівши погляд убік. За хвилину струсонув головою і сказав:
– Ніхто не чекав, що Ви пробудете в комі так довго, ніхто не вірив. Та й стрина... Вона би цього не дозволила ніколи. Ні, ніколи!
2
Тяжко дихаючи, наче пробіг марафонську дистанцію, Євген відкинувся на стінку ліфта, намагаючись заспокоїтися. Слова брата болем кружляли в голові. Тоді не зміг вимовити ані слова у відповідь, лють змішалася із несподіваним відчуттям жалю до виснаженого інваліда, інстинктивно відступив і вибіг із палати.
– Нащо я приходив? – перепитував сам себе. – Нащо це мені треба?
Минулого вечора, коли вже майже цілий день минув відтоді, як Сашко повідомив йому новину про Антона, а розгнівана Оксана блискавкою почала метатися по квартирі, ллючи відра помиїв і прокльонів на всю його сім’ю, не витримав і пішов із дому прогулятися. Швидко промайнув забиті автомобілями вулиці і зайшов до старого міста. Дрібна бруківка, зелені сквери, старий пішохідний міст – усе навіювало спогади з юності. Згадав, як ще у шкільні роки гуляв із друзями затишними набережними, як бринькав на гітарі під старими липами і співав пісні своєї юності, як призначав побачення перед ляльковим театром, як обіймав кохану під шум бистрої ріки.
– Оля! – знову мимоволі зринув із пам’яті спогад, і миттю перенісся на понад тридцять років у минуле, наче відчув на руках і ногах міцні мотузки, наче почув завивання вовків, що обступили його тісним колом, ось-ось мав пролунати постріл, який врятував йому життя саме в той момент, коли голодний вовк вже скочив на нього, – як щось кинулося під ноги, збиваючи додолу. Враз прийшов до тями, усвідомлюючи, що мало не перечепився через лавицю на очах у натовпу перехожих. Кілька молодих людей неввічливо розсміялися, спостерігаючи дивну картину. П’яний, подумали вони, не бачить, куди йде. Сором почав заливати обличчя червоною фарбою, швидко підхопився і помчав убік, геть від тої зловісної лавиці.
– Який дурень її там поклав! – процідив крізь зуби, витягуючи з кишені пачку сигарет. Дивно, але почав курити саме з того дня, коли Антон потрапив у аварію. До того навіть не пробував, навпаки, намагався ще у юнацькі роки відучити брата від згубної звички, але нічого тоді так і не вийшло. А зараз ось сам без цигарки не міг уявити жодного дня. Глухо клацнув запальничкою, затягнувся сизим димом, на якусь мить затримав подих і з полегшенням видихнув. Стало вільніше на душі, спокійніше на серці, відступили кудись і проблеми на роботі, і Оксана з її істериками, і невдале життя, – згадав про брата. Давно забуте почуття єдності з найближчою, найріднішою у світі людиною на ледь помітну хвильку сколихнуло серце, але відразу ж на гадку спав той день, коли Антон виявив величезну недостачу на фірмі. Тоді наговорили такого одне одному, що дотепер у вухах лунали образливі слова і звинувачення. Господи, хто би міг подумати, що вони посваряться через якісь гроші! Та у глибині душі Євген розумів, що не через гроші їхня сварка, а через те, що поставив під загрозу серйозних санкцій усю фірму, яка годувала їхні сім’ї та сім’ї близьких родичів. А майже півсотні працівників із їхніми чоловіками, дружинами, дітьми! Тоді він на це не зважав, було байдуже до них, жадоба власної вигоди перевищила здоровий глузд, проігнорував загрозу з боку податкової, яка в останні роки влаштувала справжній терор не тільки щодо підприємств, а й щодо звичайних людей. Спочатку незвично було зберігати усі чеки і платіжки, щоквартально подавати декларації про доходи – якщо десь випливала розбіжність, штрафні санкції сягали багатозначних чисел. У державі, де все звикли робити в обхід державного контролю, зарплатню платили у конвертах, а не офіційно, шляхом різноманітних маніпуляцій занижували доходи, розраховувалися за деякі послуги не через банки, а напряму готівкою, – усьому цьому важко було прижитися. Але податкова через майже десять років несамовитої боротьби, жорсткого протистояння і нерозуміння таки домоглася свого і поставила грошові потоки під свій контроль, економіку вдалося вивести з тіні і змусити працювати за ринковими законами.
Спротив стояв страшенний – крупні підприємці не бажали розлучатися із добре обкатаними схемами приховування прибутків, не хотіли втрачати величезні кошти, кілька разів президентові доводилося розпускати парламент, аж доки система не запрацювала. Дуже багаті програли, але середній клас виграв. Саме на цій хвилі піднесення і виплила рекламна фірма Антона і Ярослави, для них чесний бізнес був прибутковим, якби не Євгенова витівка, що в той момент могла знищити всю організацію.
Спогади непомітно привели чоловіка до автобусної зупинки. Сів у перший ліпший автобус, навіть не глянувши на номер, і поїхав. Попереду нього сиділа молода дівчина, білявка з довгим волоссям, що до болю нагадала йому Олю. Його Оля – він так і не познайомився би із нею, якби не пішов у той похід у далекі гори. Так не хотів іти тоді – ще було доволі прохолодно, кінець квітня, але до Антона якраз підбивалася Марійка, їхня однокласниця, а на нього задивлялася Люба. Антон дивно себе поводив у ті дні. Наче й хотів їхати, і не хотів. Просив брата обов’язково бути з ним, але не казав чому. Євгенові здалося, що той боїться крутити любов із Марійкою, а наступного дня побачив, що Антон вільно розмовляє з нею. На питання Євгена, в чому річ, відповідав щось завуальовано і незрозуміло. До нього тоді ще набивався у друзі той ботанік, Георгій, який і організував похід. То мала бути чудова подорож. Майже три дні без дорослих – вони покинули табір для походу полонинами, і мали повернутися за кілька днів. А тоді трапилося несподіване – на їхню стоянку напали бандити. Антона поранили в ногу. Боже, дотепер пам’ятає, як темна кров заливала білий сніг на галявині перед хатинкою! Таню змусили перев’язати йому рану, а Євгена – нести брата на плечах. Тоді їх визволив Георгій, він навіть витяг кулю з ноги і обробив рану. Ні, він був точно ненормальний – Євгена ще й тепер нудило, коли згадував, як той ножем розрізав живе тіло. І саме по тому він зустрів Олю з її навіженим батьком. Господи, ще й приревнував її до Георгія! До нього ревнували, здавалося, всі – він легко знаходив спільну мову з дівчатами, в той час як інші мліли від однієї думки про те, щоб заговорити до дівчини, або ж надавали перевагу образам і зачіпкам перед спілкуванням з ними. Він іще тоді обізвав Гео голубим, посміявся перед хлопцями. Так, йому не подобалося, що той набивається у приятелі до Антона, тому й поїхав разом із братом у похід. Чому раптом він згадав усе це? Воно ж трапилося так давно, що вже стало неправдою. Оля, його білява Оля не йшла з гадки. Скільки у них було пристрасті, скільки романтики!
Та одного дня все набридло: обійми, поцілунки, прогулянки за ручку – хотілося більшого, суттєвішого – та що там думати – хотілося сексу. А вона все упиралася, боялася, не здавалася. Тоді й почав причиняти їй біль, знущатися над невинним дівчам, заставляв принижуватися, ревнувати, страждати, – а вона все терпіла й терпіла, доводячи його до сказу. Він одразу ж помітив її рабську прихильність, її безрозсудне кохання, заради нього вона могла стерпіти все, а йому тоді було смішно. Господи, яким же дурнем він був! Не міг вибачити зараз собі, що усе сам зруйнував, надав перевагу шльондрі, істеричці, примхливій самозакоханій дурепі, яка поламала йому ціле життя. А може, то його розплата за те, що знущався на Олею?
Подібні думки час від часу проминали в голові, але намагався особливо не загострювати на них уваги, надавав перевагу запереченню неприємних моментів у житті, але совість періодично змушувала серце постраждати від самоаналізу.
Однак ніколи від цього Євген особливо не мучився, за винятком останнього часу. Чи то роки на нього так тиснули віком, чи то безкінечні скандали дружини розхитали нерви, але щось змінилося – змінилося назавжди. Зненацька усвідомив себе одиноким у цілому світі, нікому не потрібним, ніким не любимим – батьки померли, дружина ненавиділа його, брат спочатку відвернувся, а потім упав у кому, дітей так і не було...
І в цю мить так захотілося побачити Антона, подивитися в його очі, потиснути його руку, поговорити про життя, що піддався секундній слабкості і вийшов на зупинці біля лікарні. Спитав у приймальному відділенні, де перебуває брат, піднявся ліфтом на потрібний поверх і за кілька хвилин вже стояв перед дверима палати. Тиша стояла довкола, притишене світло тьмяно освітлювало коридор, монотонно пищав кардіомонітор десь у палаті. Довго не наважувався відчинити двері. Що робити, що казати, як подивитися йому в очі після всього, що трапилося? Сумнів уже почав змушувати його пошкодувати, що прийшов, але в кінці коридору розчулися кроки медсестри, тому, не зволікаючи, тихо прочинив двері й увійшов до палати. Минуло кілька хвилин, перш ніж очі звикли до темряви. Побачив силует Антона, який тихо спав у ліжку. Спокійний вираз обличчя, рівномірне дихання – не хотів будити брата, тож тихо сів у кутку на стільця і задумався. Непомітно наближався ранок...
3
У пентхаузі світилися всі вікна, на їх яскравому тлі чітко проступали розкішні малюнки гардин, силуети людей пересувалися з кімнати в кімнату, тримаючи в руках келихи. У Тетяни вдома відбувалося свято. Зійшлися друзі, знайомі з роботи, у хаті панував веселий піднесений настрій, хотілося стрибати й співати від радості – її Антон, любий, коханий Антон, нарешті разом із нею, з дітьми, із близькими. Зненацька стало душно, тісно в кімнаті, запаморочилося в голові – було просто необхідно вирватися із цих стін і вдихнути свіжого повітря. Підхопила склянку з водою і, відчинивши двері тераси, вийшла на вулицю. Після чергової зливи нарешті стало прохолодніше. Свіжий вітерець повівав із гір, охолоджуючи гарячу шкіру – стало приємно. Озирнулася і побачила Антона у кімнаті – сидячи у кріслі, той спілкувався із колегами по роботі. Їх зібралося небагато – здебільшого ті, які пам’ятали його ще двадцять років тому. Так, їм було про що говорити: Антон жваво цікавився станом справ у бізнесі, згадував усіх членів їх сімей, випитував про новини, радощі та смуток.
– Нехай побесідує, – подумала собі і знову повернула погляд у гори. Вечірній краєвид заспокоював і розслабляв. На мить звуки музики вирвалися із приміщення, наче хтось прочинив двері на терасу.
– Як ти, Таню? – почула голос Ярослави й обернулася. Висока, статна, струнка, як тополя, жінка мало змінилася за довгі роки. Відколи її пам’ятала, та завжди виглядала трохи старше свого віку: спокійна на вигляд, серйозна, розважлива, її очі постійно випромінювали доброту, навіть у моменти, коли ставала жорсткою й непохитною, немов скеля. Але років після п’ятдесяти час наче зупинився для Ярослави – майже зовсім не змінювалася з тих пір, хоча вже й наближалася до шістдесяти п’яти.
– Дякую, все чудово, Ярко, сьогодні я вперше за останні двадцять років почуваюся щасливою.
– Я така за тебе рада! – жінка підійшла до Тетяни й обняла її. – Ти знаєш, я б усе віддала, щоб цього ніколи не трапилося, але така вже доля…
– Знаю, – на очах проступили сльози, – ти завжди мене розуміла й допомагала весь час. Не знаю, чи змогла би без твоєї підтримки жити далі. Не знаю…
– Ти сильна жінка. Завжди була такою і залишишся. Мені свого часу теж довелося бути сильною, поряд не виявилося нікого: жодної душі, яка б розрадила, допомогла, утішила. Я не могла просто залишити тебе, як колись покинув мене цілий світ. У мене тоді, крім себе самої, нікого не було, а в тебе ж троє дітей!
Ярослава на мить замовкла, опершись на поручні перил, вдивляючись у горизонт.
– Ти вже може й забула, але саме ти, Таню, повернула мене до життя і допомогла зустріти свого Андрія. Пам’ятаєш, як усе було?
– Хіба можна таке забути? Боже, я ж тоді ще до школи ходила! – на устах з’явилася посмішка. – Хоча, знаєш, якби все трапилося пізніше, а я була старшою, то напевно ніколи б не наважилася втрутитися. То тоді я відчувалася сміливою й безстрашною, пхаючи носа не в свої справи. Так що тобі просто пощастило, що натрапила на підлітка.
– Господи, скільки часу минуло! Аж не віриться! Ніби все нещодавно відбулося, а насправді… пройшли десятки років, – зітхнула Ярослава. – Я вже стала старою, сили вже не ті…
– Припини! Тобі більше п’ятдесяти ніхто не дасть!
– Мені і в тридцять ніхто більше п’ятдесяти не давав! – усміхнулася.
– Нічого, зате ставилися до тебе з повагою. А зараз маєш перевагу.
– Ой Таню! Вигляд виглядом, а міць уже не та. Там де треба стояти на своєму, не поступатися, я вже втомлююся наполягати й відступаю. Скоро, напевно, доведеться покинути цей бізнес, піти на пенсію.
– Облиш, пенсія не для тебе!
– Повір, і я так раніше думала, але діти вже цілком дорослі, знають куди більше, ніж я, – вони цілком здатні самостійно справлятися з компанією. Просто жаліють мене і зупиняють, прикидаються, що без мене не можуть, – у її голосі почулися нотки вдоволення. – А мені пора би вже поїздити по світу, по курортах, морях і океанах, помріяти і заспокоїтися. Ну, принаймні, поки ще внуків немає.
– Так, твої хлопці щось не поспішають із одруженням.
– Зараз уся молодь така: або зарано, або запізно, лиш не вчасно…
– Що ж удієш?
– Нічого, я й сама пізно їх народжувала…
Притишено шелестіло листя на деревах, погойдувалися гілки в потоках вітерцю, на землю опускався вечір. Дві подруги стояли біля краю тераси і мріяли – кожна про своє, але про одне єдине жіноче щастя…
– Знаєш, – почала Тетяна, – мене непокоїть одна річ. Ніяк не можу позбутися цієї думки, вона засіла в голові й не дає спокою.
– Ти про що?
– Про нас із Антоном. Він не бачив мене двадцять років, а в той же час для нього свідомо минуло лише кілька днів. Я не уявляю, як він сприйматиме мене в майбутньому, в нашому найближчому майбутньому. Розумієш, зараз я для нього наче матуся, принаймні, мені здається, він так мене бачить.
– Він же постарів так само, як і ти! – Ярослава спробувала заперечити.
– Фактично так, але ж він цього не усвідомлює, він не старішав протягом усіх цих років кожного дня, турботи не залишали на його обличчі зморшок, він жив неначе в інкубаторі, в холодильнику, заморожений у часі і просторі.
– Ти помиляєшся, Таню, – мовила жінка, на ходу формулюючи вислови, – кожна клітинка його тіла жила усі ці двадцять років, переживала, чула і бачила вас, старіла день у день. Відпочивала лише свідомість. Можливо, мине час, і Антон згадає, як лежав, не ворушачись, чув ваші голоси, бачив ваші очі, коли ви відкривали йому повіки. Можливо, не згадає, але це не біда. Таню, ти ж залишилася такою самою, якою була двадцять років тому, твоя душа ще й досі молода, активна, жвава. Він любить тебе не за твою молодість, а за серце й душу. Колись ти зробила з нього людину, допомогла пережити становлення молодої особистості, я ж знала вас обох ще задовго до того, як ви побралися. Те світло, що я побачила в його очах, не може обманути, повір мені. Мене обдурили лише одного разу, коли спробували посварити із Андрієм, стерти його з лиця землі – тоді я повірила чужим словам, а не власному серцю – і то сталося востаннє. Я неймовірно тішуся, що знайшла тоді в собі сили повірити інтуїції, повірити тому, що я бачила в його очах. Таню, я впевнена в Антонові на всі сто, ні – на двісті відсотків! Він тебе кохав, кохає і кохатиме, доки не загине. Він твій!
– Як би я хотіла, щоб твої слова стали правдою…
4
У світлі люстр іскрилося шампанське у келихах. Гості згуртувалися невеликими групками, жваво розмовляючи. Наталка й Анна розносили закуски і випивку. Тетяна з Ярославою все ще розмовляли на терасі, Андрій вів бесіду з Антоном, а хлопці – Андрій молодший, Георгій, Сашко і Мирко обговорювали майбутні вибори президента.
– Зараз щось змінювати просто не можна, – емоційно казав Георгій. – Ми тільки-но почали вставати з колін, економіка запрацювала, як належить. Будь-хто новий тільки спотворить усе, спрямує курс у минуле, зруйнує те невелике, що вдалося побудувати за останні десятиліття!
– Не можна більше десяти років сидіти у кріслі президента, як би тобі цього не хотілося, – заперечив Сашко.
– Людей слід міняти частіше, інакше вони обростають корупційними зв’язками, – підтримав друга Андрій.
– Масштаби корупції у нас зараз мінімальні, – заперечив Мирко, – якщо порівняти з тим, що було ще двадцять років тому!..
– Але вона все одно величезна, порівняно з рештою Європи! – не здавався Андрій. – Чим частіші зміни, тим корупція менша, бо кожен боїться, що розкриються його попередні порушення й зловживання.
– Може, ти й правий, – пробурмотів Мирко, вдивляючись у двері кухні. – Кому ще пива – я принесу!
Трійка непомітно зімкнулася тісніше, не беручи до уваги того, що Мирко залишив друзів, попрямувавши на кухню. Неспроста схотілося йому піти за пивом – на кухні помітив Софію, яка поралася біля столу. Обережно причинив за собою двері, щоб зменшити гамір гостьової кімнати.
– Привіт, як ти?
– Привіт! – рвучко підвела на мить голову. – Дякую, все нормально. А в тебе?
– Теж… – знизав плечима, – добре…
– Як тобі свято? – продовжувала нарізати огірок, не підводячи очей.
– Нормально, – витяг руки з кишень, злегка хвилюючись. – Я чув, ви з Гео заручилися?
Ніж на якусь мить завмер у її руках, аж потім запрацював із ще більшою швидкістю.
– Він освідчився мені. Вчора…
– І… – не витримав паузи, – ти погодилася?
– Я кохаю його! Він кохає мене! Що ще я могла відповісти?
– Ти розповідала йому? – завмер голос. Дівчина не відповідала. – Ти ж розумієш, що повинна розповісти йому все!
– Розповісти що? Що я кохаю тебе? – зблиснули її очі. – Ти ж чудово знаєш, що це не так. Добре, ми зустрічалися якийсь час, але потім ти зробив свій вибір, до речі, не на мою користь! Маю я право на своє життя чи…
– Досить, вгамуйся, не треба влаштовувати сцен, все цілком зрозуміло, – перервав її гнівну тираду, – ти його кохаєш і будеш із ним. Але чомусь я тобі не вірю…
Софія рвучко звела на нього погляд: різкий, колючий, пронизливий. Здалося на мить, що хоче відповісти на його закид, але раптом передумала й лише знизала плечима. Мирко дивився на неї, сподіваючись якоїсь реакції, але Софія мовчала і, на перший погляд, спокійно продовжувала готувати салат. Скільки б він віддав у цю мить, якби тільки глянула на нього закоханим поглядом, якби лише мовила єдине слово «люблю» – та що там! – якби лише натякнула інтонацією, що все ще його кохає!.. Та реальність залишалася реальністю. Жодної реакції. Ні-чо-го…
– Усе, що було поміж нами… – ні, забудь, поміж нами не було нічого! Бажаю тобі щастя! Вибач…
Софія здивовано звела брови, але знову промовчала. Мирко підійшов до холодильника, витяг кілька пляшок пива і попрямував до гостей. Хтозна, що коїлося в його душі в ту мить?
Спочатку здалося, ніби серце стиснули обценьками, стягнули металевим тросом, придавили брилою до землі – аж стало важко дихати, – потім запаморочилося в голові, а тіло пронизала така порожнеча, що мало не захитався, прямуючи до дверей. При вході в кімнату на очах виступили сльози, почав швидко кліпати, заганяючи їх у ніс, де міг легше їх проконтролювати.
– Спокійно. Я спокійний. Жодних сліз!
Софія продовжувала нарізати зеленину, навіть не дивлячись, що чинить, її загублений погляд прямував крізь стіни далеко за невидимий горизонт, спомини оволоділи серцем, і зненацька крупна прозора сльозинка скотилася по щоці до губ, розлившись солоним присмаком у роті. Якби він тільки бачив!..
5
Вже наближалася північ, відчинені вікна у спальні впускали в кімнату прохолоду серпневої ночі. З тераси доносилося цвірчання світлячків і коників, які хмарами ховалися у буйній зелені трав, кущів і дерев. Яскраве світло вечірки вже згасло, стихла й гучна музика, тільки притишене сяйво торшерів відбивалося від матово-білої стелі, створюючи в кімнаті гру світла й тіні.
Антон напівлежав у ліжку. Наче нічого й не змінилося з тих пір, коли вирушив у відрядження двадцять років тому. Те саме ліжко, ті самі штори на вікні, ті самі квіти – наче життя завмерло одного дня й лише нещодавно почало рухатися, коли вдень переступив поріг спальні.
Тетяна вийшла з душу, загорнувшись у махровий халат, і напівсонна попрямувала до ліжка. Чудне, давно забуте почуття збудилося в ньому, коли побачив її граційну ходу, розслаблене після купелі тіло, яке щомиті випромінювало нестримну привабливість, викликало бажання торкнутися, обійняти, пригорнути, поцілувати… Із несамовитою силою враз усвідомив, як сильно любив її тоді і любить тепер, наскільки глибинні його прихильність і кохання.
Жінка всілася перед дзеркалом, розкривши скриньку з косметикою, просушила рушником волосся, поклала на долоню трохи нічного крему й почала м’яко втирати його в шкіру. Прохолодний дотик пухкого крему ніжно огорнув її, ледь помітний аромат розбудив нюх, захотілося вдихнути на повні груди і впасти у пухнасту перину невагомості…
– Усе так, як тоді, – почулося з-за спини, – ти сидиш перед тим дзеркалом і готуєшся до сну, а я спостерігаю за тобою й тішуся, що ти в мене є. Я так тебе люблю…
Тетяна сиділа непорушно, з болем у серці вслухаючись у його слова. Вони виринали із самої глибини душі, обриваючи йому мову, викликали сльози і… тиху, безмовну радість. Сльози радості…
– Якби ти знала, як мені обридло лежати! Ще мить тому здавалося, злечу увись, переверну гори, розіб’ю чорні скелі своєю силою, а зараз навіть дихати тяжко, наче камінь лежить на грудях, а тіло таке слабке, що не може й поворухнутися.
– Ще трошки потерпи, будь ласка! Ти ж чув, діти зробили нам шикарний подарунок – відпочинок в Баден-Бадені, там тебе швидко поставлять на ноги, не встигнеш і позіхнути!
– Чи маю я інший вибір?
– Все буде добре… – на віях виступила сльоза. – Повір мені…
Жінка зняла халат і залізла під легке простирадло. Її долоні потяглися до його руки, ніжно взяла її і притисла до грудей. Два десятиліття вона мріяла зробити це: коли Антон бував удома, а не в лікарні, вона часто вмощувалася поруч нього, тримаючи за руку. Та зараз він дивився на неї, усвідомлював, що вона поруч, відчував її тепло і дихання, подумки лічив удари серця крізь тонку нічну сорочку…
Поволі сон огортав тіло, думки засинали, відлітаючи увись, душа звільнялася від нагляду настирливої свідомості й поривалася поринути у казкову подорож. Видіння закружляло перед очима, наче його підняли у небо і скинули додолу, тіло відчувало легку невагомість, – він летів! Та раптом сильний біль стрельнув у ногу, наче ножем пронизав стегно, із жахом розплющив очі і налякано витріщився поперед себе. У напівтемряві побачив двох хлопців у забрудненому порепаному одязі, відчув, що лежить на купці курток, напівголий. Рвонув підвестися, як до нього кинувся один із хлопців:
– Не рухайся! Ми щойно тебе оперували! Все в порядку!
Антон ошелешено дивився на нього, з подивом впізнаючи в тому старого приятеля Георгія, у кутку стояв білий, як сніг, Євген. Повільно усвідомлював, що знову повернувся в минуле, в юнацькі роки, коли в горах його підстрелили бандити. Але картина щезла з-перед очей, темрява закружляла знову, перехоплюючи подих, і раптом побачив себе на підлозі темної печери, хворого, палаючого від гарячки, що лише стогін виривався із пересохлих вуст. Біля нього метушився Георгій: обмотував передпліччя і голову мокрим одягом, потім глянув на термометр і почав швидко знімати з нього сорочку. Хвиля сорому раптом найшла на Антона, хотілося кинутися туди, відштовхнути його від свого тіла, крикнути, вдарити, відскочити! Георгій тим часом приніс у долонях снігу і почав розтирати йому груди, спину, прикладав сніг до шиї, під пахви, на живіт. Раптом все скінчилося – Георгій із жахом глянув на нього і в розпачі почав щось вигукувати, зводячи погляд до неба. Та за мить світ знову поплив і, розплющивши очі, побачив товариша перед собою, а його гарячі сльози лилися крупними краплями на Антона, обпікаючи груди. Тої ж миті відчув, як градом піт полився з нього, виганяючи лихоманку з тіла, приносячи полегшення і спокій…
Наступного разу прокинувся від потріскування дров, які палали перед входом в печеру. Біль у нозі дещо стих, став тупим, ниючим. Глянув довкола і побачив того ж Георгія, який чистив картоплю за кілька кроків від нього. Наче побачив de ja vous , бо перед тим у хатинці, розплющивши очі, застав Таню за такою ж роботою. У відповідь на його усмішку Георгій підвів погляд, наче відчув, що дивиться на нього. Щось невимовно гірке, приречене, але водночас, нестримно велике, потужне він розгледів у тому погляді, якесь сильне, приховане почуття, натиску якого не міг витримати, тому відвів очі…
Сон знову і знову повертав його у давні часи, у напівтемну печеру, до брата й однокласника, які рятували йому життя.
– Що зі мною? Чому я тут? Де Женя? – промовляв уголос, не розуміючи, що Георгій відповідав йому. Бачив лише, як той турботливо доглядав за ним, годував, давав якісь ліки, перев’язував рану. І щоразу виникало таке враження, що хлопчина боявся зайвий раз торкнутися до нього, у його рухах відчувалося таке напруження, що аж в жар кидало.
– Ти боїшся мене? – раптом спитав він однокласника. Не міг стримати цих слів, хоча і знав, що насправді у минулому їх не було.
– Боюся тебе образити й налякати, – якимось занадто спокійним голосом відповідав Георгій.
– Ти ж рятуєш мене?
– Напевне, я не знаю…
Сон знову поринув у глибини підсвідомості, сніжинки кружляли перед очима, затуляючи вид, і зненацька все перемінилося – він стояв біля ліжка в лікарняній палаті, а в ліжку лежав… Георгій. Лежав, дивлячись безсилим поглядом на нього, наче хотів щось сказати, але не зважувався, втративши надію.
– Привіт! – почав розмову Георгій, хоча ту мить Антон запам’ятав дуже добре, і першим тоді привітався він. – Ти щось хотів?
– Привіт, – Антон знову відчув хвилювання, ніяковіючи від незручності. – Хотів подякувати тобі. За все. За те, що врятував мені життя, що завжди опинявся поруч у потрібну мить, що любив мене так, як навіть рідний брат не любить. Дякую, що ти був у моєму житті! Дякую за Таню, за удачу, яку віддав усю без остачі мені, сам гинучи в муках. Я… я… Ти теж мені дуже дорогий, після всього, що трапилося, ми – справді єдине ціле. Ти – це я, а я – це ти. Повір, я також тебе люблю… і мені дуже шкода, що наша дружба так швидко перервалася. Пробач мені, якщо зможеш… Колись… Пробач…
Коли Антон розплющив очі, вже народжувався ранок. Поруч спала втомлена Тетяна, тримаючи його за руку. Вперше за усі ці роки, попросивши пробачення, Антон відчув полегшення, наче із серця впав камінь, наче душа позбулася тягаря, який тягнув її в землю, починаючи від моменту смерті Георгія. Нарешті він пробачив собі. Пробачив і захотів жити далі – нестримно, несамовито, дико. Жити!
© Юрій Корсак, 2011
Немає коментарів:
Дописати коментар